що дуже чемний. Та насправді мене не відпускає безглузде відчуття тривоги. Безглузде – бо тепер, коли поїхала з ним, що можу змінити? Щось однозначно ховалося за такою його чемністю. Щось, чого я не могла збагнути. У голову лізли всілякі думки – і звісно, що не радісні. Про добре завжди думаєш в останню мить. Саме тому я дістала телефон і, крім того, що вже зателефонувала, почала набирати мамі ще есемеску. Така-то траса, назва готелю, номер та марка його машини. Ще раз зазначила, що поїхала на всі вихідні й телефонуватиму. Принаймні вона знатиме, де саме мене шукати.
Чоловік не заперечував. Люб’язно сповістив назву готелю, навіть додав, що то буде королівський номер.
– Номер телефону ресепшену продиктувати?
Я махнула, що не варто. Його можна легко знайти в інтернеті, і моя мама про це чудово знає.
Готель справді був посеред лісу. Дерев’яні будиночки всередині були оздоблені на доволі високому рівні. Для нас він зняв окремий двоповерховий котедж. Дві великі кімнати нагорі, тераса з мальовничим краєвидом на озеро та ліс. Внизу вітальня, їдальня, кухня. Щойно ми зайшли, дівчина у формі покоївки сповістила, що вечеря буде накрита за півгодини.
– Усе зроблено згідно з вашим замовленням, – додала наостанок і…
Господи, вона зробила для нього справжній кніксен!
Він нічого не відповів дівчині, лише кивнув, і то якось недбало. Та хто він у біса такий? І що робить поруч зі мною? Ні, правильніше буде спитати, що я роблю поруч із ним?!
Питання, на яке я ніколи не отримаю відповіді.
Утім, зі мною він поводиться інакше. Чемно показує будинок, пропонує піднятися нагору, прийняти душ з дороги. Юнак, якому він віддавав ключі від машини, щоб той припаркував її, уже заносить до вітальні його покупки. Я почуваюся дивно, тим паче, навколо стільки зайвих людей. Ще з ресепшену почалося. Адже зустрічали його тут як завсідника: «Ваш номер готовий!» Тепер здається, що весь персонал за спиною перешіптується.
Скількох дівчат він уже сюди привозив?
Попри все, намагаюся опанувати себе, не накручувати. Зрештою, я погодилася. Можна було здогадатися, що я не перша його пасія. Як він там назвав мене? Коханкою. Тож не варто тепер псувати зустріч.
Вечеря виходить напруженою. У їдальні весь час хтось присутній. Тож невідкладні питання, що я їх мала поставити, доводиться відкладати. Ніякої путящої бесіди не виходить.
І лише згодом, коли перебралися на терасу, я змогла трохи розслабитися. Обставини сприяли. Уявіть: плетені меблі, крісло-гойдалка, келих вина. Просто перед нами озеро та дерева. Сонце сідає, розмальовує небосхил червоною загравою, коники внизу сюрчать, птахи щось наспівують. Навіть комарі, і ті не дошкуляють!
Користуючись нагодою, намагаюся пояснити йому, що він мусить користуватися презервативами, що я не бажаю мати наслідків. Жодних. Виходить незграбно. Не знаю, як почати. Побоююся його реакції.
Утім, він спокійний. Відкладає келих із червоним вином, бере до рота шматок сиру, неквапно прожовує. Питання, що він його мені ставить, збиває з пантелику.
– Ти за цей