повалити в зарості коричневого моху, тримати за горло, поки триває агонія, тримати, тримати…
Інше відчуття, схоже на раптову нудоту, остудило його вже сформований порив. Ніздрі здригнулися, наче вловивши запах дохлятини.
Царни.
Сьогодні він не бажає крові царн.
Він не знає чому, але сьогодні він полюватиме на тхолів. Тхолі не такі досконалі у своєму прагненні до порятунку, тхолі дрібні й переважно тупі, але думка про царну викликає в нього відразу. Сьогодні…
І він потік коридорами геть; минав грот, де сталактити, скрапуючи зі стелі, і сталагміти, тягнучись їм назустріч, перетворювали Печеру на велетенську подобу його власної ікластої пащі. Краса застиглого каміння не зачарувала його, бо в цю саму мить здалеку, з вологої пітьми, виразно запахло тхолем.
Лора подивилась на неї зі співчуттям.
Сьогодні на неї всі дивилися зі співчуттям – двері кабінету були заклично розчинені, і Розганяй очікував.
Паулі ніде було дітися – вона зайшла; шеф її, незвично милостивий і м'який, ширяв у сигаретному диму, наче привид.
– Сядь, Німробець.
Боїться, що від гіркої звістки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.
– Чого ти так на мене дивишся, Німробець? Чи ти вважаєш, що великі сумні очі – єдине, що необхідно тележурналістові?
Паула сіла на запропонований стілець і нервово закинула ногу на ногу. Уважно її оглянувши, Розганяй криво посміхнувся:
– Ти дарма нап'яла цю спідничку. Твої голі колінця мене не розчулять.
Паула спалахнула. Міні-спідницю вона вдягла тільки тому, що сьогодні вранці Митик зіпсував її робочі джинси; звісно, пояснювати це Розганяєві було нижче Паулиної гідності.
– Отже, – Розганяй з огидою сьорбнув зі звичної кавової чашечки. – Отже, ми маємо асистентку Німробець, в активі якої очі й коліна, а в пасиві… ДЕ касети від Ковича?! Ти повинна була принести їх УЧОРА!..
Паула втягла голову в плечі.
При думці про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира – пригадувався тюбик помади, що валявся в щілині між цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…
Сьогодні вранці Митик узяв брусочок червоного пластиліну, розтопив на сушарці для рушників і підклав тітці на табуретку – У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сідала за стіл. Пластилін розплющився, як червоний капелюшок сироїжки, і значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик відбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…
– Ти чуєш мене, Німробець?
Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилін раз у раз змінювалася думкою про саагівську сутність режисера Ковича.
– Мені дуже прикро, Німробець, але тобі доведеться робити кар'єру десь в іншому місці.
Розганяй постояв, вивчаючи її схилену голову; широко крокуючи, підійшов до захаращеного стола, висмикнув зі стосу паперів самотній,