Державний. Мій хазяїн – громада.
– Поясни мені. Що це значить? Тобою хтось керує, ти комусь належиш?
– Таж ні! Це не рабство! – переконано сказав Вень. – Навпаки: ти матимеш набагато більше волі, ніж там, у себе! Удома, надійсь, гнув спину, а тут працюєш потрошку, а решту часу – робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворів – тебе точно вилікують, і без житла не лишишся, і без їжі – ніколи.
– Ти ким працюєш?
– Насіння перебираю. Скінчив навчальний курс за сумісництвом із сортувальними пристроями. Уже не знаю, скільки я там заробляю, мені в обмін, здається, навіть більше йде! Дім, розваги, подорожі. Торік був на тому боці материка, там, у горах, сніг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? – І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекрасні хвилини життя.
– Ти любиш перебирати насіння? – спитав Крокодил.
– Та що його там перебирати? Підмикаєшся до пристрою, отримуєш додаткову опцію в мізки – бачити пошкоджені зародки – і просто клацаєш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти свої переклади технічні дуже любив?
Крокодил замислився.
– Ота їхня Проба, – промовив нарешті. – Проба на громадянство. Ти брався її пройти?
Вень перестав усміхатись. Подивився з дрібкою співчуття:
– Я знаю тих, хто намагався.
– І що?
– Та що? Відвозять тебе на острів із товариством місцевих підлітків. І там – дикунський такий табір. Як бувало в давніх племенах: табір молодих вовків, юних орлів абощо. І ти там, із тими місцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестів і доводити, що ти не верблюд.
– Я в армії служив, – подумавши, сказав Крокодил. – З підлітками мені змагатися не страшно. Це все?
– Ні. У них, якщо ти завважив, цивілізація з природно-біологічним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми ніколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати інформацію з деревинок…
– І в дикунському таборі їх цього вчать?
– Шаманство, – Вень зітхнув. – їх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дітьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…
– А в чім різниця, – не вгавав Крокодил, – між повними громадянами й залежними?
– Я ж кажу: залежний живе ніби при багатому таткові, спокійно, без надсади. А повноправний – крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, ніхто не помирає, їжі тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись із цією Пробою, щоб потім вештатися без ресурсів?
Крокодил намагався скласти з добутих відомостей хоч трохи логічну картину. Відчувши його розгубленість, Вень збадьорився:
– А ще залежний раз на рік отримує тривалу відпустку. А якщо він ожениться на залежній – йому дають додатковий ресурс. А ще…
– Ні. За яким принципом вони ділять? Як вони визначають, хто з підлітків пройшов Пробу, а хто – не придатний? Хто вільний, а хто залежний?
– Традиція така, – Вень почав дратуватись. –