із кольоровими магнітами на дверцятах… Він усе збирався подарувати їх синові… хоча востаннє вони бачилися три місяці тому, і Свєтка повезла малого до Англії… Чи все-таки до Німеччини?
А якщо Свєтка з сином із якоїсь причини не емігрували – значить, вони лишилися на Землі, – то що ж із ними сталося?!
Та штука в тім, що жодної Свєтки не існує. І вона, і Андрійко-молодший з'являться на світ через мільйони обертів Землі навколо Сонця. Власне, й Крокодила нема; хто ж тоді сидить на траві схрестивши ноги і майже нечутно стогне крізь зуби?
Він примусив себе звестися й умитися. Круглий глиняний таріль так і стояв, повний води, поверхня його взялась ледь видною плівкою.
Крокодил тикнув у воду плашкою на ланцюжку.
«Андрій Строганов».
– Я хочу зробити запис. Для пам'яті. Де… кора?
Він хотів сказати «папір», але в його новій рідній мові єдине підхоже слово означало кору дерева. Берест. Та й усе.
«Ви знайдете письмове приладдя у відділі для письмового приладдя».
– Спасибі, – сказав Крокодил, додавши якнайбільше сарказму.
Він обнишпорив хижу. Цього разу він знав, що шукати, і невдовзі знайшов тонесенький аркуш бересту, акуратно підвішений на сучок. У край цупкого жовтавого аркуша була встромлена голочка – на кшталт стилоса. Крокодил видряпав своє ім'я, обережно, повільно, долаючи невідповідність м'язової пам'яті письменам нової рідної мови.
Кривулі враз перемінялися, стаючи схожими на роботу вправного каліграфа. Виходило гарно, Крокодил навіть замилувався. Кілька хвилин він пробував писати, що спадало на думку, – окремі слова, цитати, лайки, що їх зазвичай малюють на парканах, урешті списав весь аркуш і розгубився. Торкнув написане пальцем; букви й слова зникли, наче й не було.
Тоді він поклав білий аркуш на траву й спробував виписати в стовпчик усі загрози існуванню Землі, що їх зміг пригадати. Тероризм? Війна? Епідемія? Вторгнення інопланетян? Оце останнє навряд чи: інопланетяни, напевно, давно вторглися, куди треба, й зорганізували вигідний бізнес – сприяння нелегальним мігрантам… А нелегальним тому, що з Землі їх ніхто не випускав, ніхто не оформлював їм посвідку на зміну місця проживання; якби земна спільнота знала про те, що з-перед носа забирають цінних фахівців – била б на сполох, заборонила б виїжджати, закрила б кордони…
Крокодил осміхнувся й зрозумів, що губи розтріскалися від спраги. Він знову наповнив флягу; до речі, а чим він, Крокодил, такий уже цінний, що його вивезено?
А чим цінний Вень? Оптимізмом, працелюбністю, умінням пристосуватися? Гаразд, Вень – вічний мігрант, йому звично опинитися за сотні парсеків і мільйони років від домівки. Та до чого ж тут Крокодил?
Він знову всівся на траву й схрестив ноги. Не можна сказати, щоби йому ніколи в житті не спадало на думку емігрувати – просто ці думки не набували конкретних форм; із чужими мовами в нього не було проблем, спасибі батькам. Він бував у Лондоні, в Гамбургу, в Глазго, але не уявляв, як там жити й що робити.
Що мало б статися, щоб Крокодил емігрував із Землі без надії на вороття?
Два варіанти, всього