прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
– Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
– Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!
– Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
– Для мене немає у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", – унучечка свою долю проклинає:
– Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю.
Молодий став помiчати, турбується:
– Що таке? Чого смутна?
– Та я не смутная…
– Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цiлує.
– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!
– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
– Бач, ти об менi й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
Та й заплаче.
– Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!
I почнуть отак обоє собi журитись.
XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:
– Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?
– Вважайте самi, – одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
– Слухайте, – каже до його, – їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
Вiн зараз їде, купує там, що казано.
– Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, – вона:
– Не пийте, не пийте!
– Чому?
– Я не хочу! Не пийте!
– Та коли ж я хочу пити!
– А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає – трохи не плаче.
Панночки приїжджi дивуються:
– Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?
Наша панночка тiльки всмiхається.
Питають, що вiн їй подарував, –