Твори. Марко Вовчок

я вже не дивилась.

      – А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодiй панiї давненько служиш?

      – Яка вона гарна! – закинула молодичка.

      – Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!

      Бабуся зiтхнула важенько:

      – Годi тобi, годi, Назаре!

      – А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

      – Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.

      – Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

      А я мовчу.

      – Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.

      – Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?

      Та й моргнув на мене.

      – Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!

      Тодi молодичка до мене:

      – Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…

      Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.

      – Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.

      – Недобра! – кажу їй.

      – Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!

      Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.

      – Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

      А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.

      – Годi, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?

      Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

      XXX

      Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:

      – На добранiч, дiвчино!

      – На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, – серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…