Стіни вже в руках козаків.
– Козаки! – на всю фортецю закричав Павлюк. – Спускайтеся у двір. Коліть! Рубайте німчуру! Наша взяла-а-а!..
Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув…
– За мною, запорожці! – загримів бас Кикошенка.
– Вперед, козаченьки! – десь у темряві кричав Савран.
– Сла-ва!..
У фортеці зчинилася паніка. Драгуни вибігали з хат, але годі було розібрати що-небудь в суцільній темряві, ґвалті, що вирував з усіх боків… По східцях у фортечний двір вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тільки спалахи від пістолів та рушниць на короткі, невловимі проміжки освітлювали колотнечу.
Сулима пробіг стіною, перестрибуючи через трупи вартівників, і швидко спустився у двір. Там, у темряві, клекотіла-бушувала кривава січа. Сулима з ходу врізався в ту круговерть. Жарке змагання було біля хат і землянок, де скупчилися драгуни, попід фортечними стінами.
Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запалити люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав… По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув:
– Фортецю взяли, люльку встиг посмоктати, можна й на той світ, коли не зумів на цьому розминутися з кулею…
Драгуни відступали в глухі закутки фортеці, вже й не сподіваючись на рятунок. Там їх і прикінчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свічку, що блимала на долівці, а біля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.
– Молитися зібрався? – кинувся до нього отаман. – Пізно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тім світі сам побалакаєш з Богом.
– Я – комендант Кодацької фортеці французький дворянин Жан Маріон! – вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. – Ви, запорожці, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночі, як злодії, перелізли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!
– Не по-лицарському, кажеш? – Сулима невідворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. – Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському?
Комендант з криком кинувся на Судиму з шаблею в руці, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.
– Відвоювався, німчура!
– Я не німець, я француз, – кричав Маріон, задкуючи до стіни.
– Ти – ворог мого народу!
Маріон кинувся до столу, схопив ніж і по саму колодочку загнав його собі в живіт.
– Хоч вмерти по-людському зумів, чужинський найманцю! – сказав Сулима і відвернувся.
– Він помер ще тоді, як прийшов сюди, – обізвався позаду Павлюк.
– Живий, сину? – кинувся до нього Сулима.
– Живий, батьку.