плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати їх у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток.
Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не їв цiлий день. Голод затяг йому живiт. «Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить», – подумав Кайдаш i зайшов у шинок.
В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.
– Оце, куме, так натомився, аж спина болить, – промовив Кайдаш.
– Що ж ти таке важке робив? – спитав його кум.
– Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.
Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.
– То застав синiв трохи розкопать шлях, – сказав кум.
– А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, – сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.
– Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, – обiзвався чоловiк, – а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси.
– Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, – сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.
– Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, – сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. – От i вози були б цiлi.
– Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, – сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоїй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.
– Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не їдь, то все пiдпирай воза спиною, – сказав кум, – всю спину поколов iк бiсовому батьковi.
– Та, здається, куме, i ти сам котився з тiєї гори з своєю Ганною, вертаючись з хрестин? – обiзвався з кутка чоловiк.
– I як тi люди їздили з такої гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, – говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.
Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.
Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.
– Жiнко, одчиняй! – закричав Омелько й почав лупить з усiєї сили кулаком у дверi.
– А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? – крикнула Кайдашиха з хати. – Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.
– Одчини, бо вiкна поб'ю! – репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.
– Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, – обiзвалась з хати жiнка.
Лаврiн устав i одчинив