видко пружок од кожної стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.
– Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? – спитала в неї мати. – Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваєш всi квiтки та стрiчки?
– Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, – сказала Мотря, але в неї була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неї найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.
Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся її голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.
Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з'їжджали два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи їх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi.
– Карпе! Держи-бо цабе! – крикнув батько на сина. – Поминай колесом отой каторжний горбок.
– Цабе, сiрий! Цабе, моругий! – крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими головами.
Але саме в той час вiн глянув униз. Проз їх двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс – все блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.
– Держи цабе! – крикнув не своїм голосом старий Кайдаш, побачивши, що вiн нахиляється на один бiк. – Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо цабе!
Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе, сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку.
– Ой, лиха моя година та нещаслива! – крикнув Кайдаш. – Це ж мене покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi їхати по снопи?
Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i перекинувся.
Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав хреститись.
– Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! – говорив Кайдаш i трохи не плакав.
– Вас, тату, все карає як не п'ятниця, так недiля, – сказав Карпо насмiшкувато.
– Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому робити? – бiдкався старий Кайдаш.
– Кидаймо