прослизає до нас совєцька брехня, мовляв, Росія змінилася, стала іншою: школи, література, республіки… Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, – нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ – то не фінсько-монгольська юрба, яка кров'ю й терором примушує підкорених до послуху, українці знадібні до парламентської системи урядування, українець шанує предковічні звичаї: громади, віча, судні ради… Через це і була зруйнована Січ і вирізаний Батурин, через це й нині стинають голови українській еліті за Збручем. Хтось там каже, що ми за своєю природою махновці, не схильні до суспільної дисципліни, навіть податків платити не хочемо. А то неправда – наш народ вміє жити в послушенстві законам, він охоче справлятиме всі повинності, але ж мусить впевнитися, що його гріш, покружлявши в організмі рідного краю, немов кров у тілі, вернеться до нього у формі здорового продукту, а не отрути… Але ж мусимо мати власну державу! Та чи діждемося…»
Цієї миті Лепкий глянув на мене – я сидів у кутку, сховавшись за етажеркою, – й тицьнув майже до самих моїх очей вказівним пальцем.
«А ти діждешся, сину, ти діждешся! – вигукнув. – І згадаєш колись мої слова…»
«Й таки збулося пророцтво метра», – всміхнувся Мирон. «Ви знаєте, колего, – поклав руку на груди Андрій Андрійович, – я вважаю себе найщасливішою людиною в світі: мені за сімдесят, а я діждався!.. Вони ж, бережанські мужі, недовго після тієї зустрічі топтали ряст. За два роки помер мій батько – величний був похорон у Коломиї… А Лепкий… Того дня, коли большевики перейшли Збруч, він теж літував у Черчі – і серед ночі втік селянським возом до Перемишля. Встиг ще перейти кордон, та не витримало його серце вічних стресів – помер у Кракові за два роки. Саме тоді смерть настигла й Франца Коковського…»
«Та розкажіть про це нарешті, – занаглив Мирон. – Чому ви боїтеся?»
«Бо страшно… Коли прийшли німці, до мене в Коломию завітав з Бережан молодий графік Яків Гніздовський – він колись оформляв Францові книжки – й розповів мені про трагедію сім'ї Коковських».
VII
Проголошення Карпатської України роз'юшило санаційну Польщу, мов осине гніздо… До березня 1939 року Гітлер приєднав до райху Австрію, відібрав від Литви Клайпеду, увів у Судети військо, невзабарі окупував Чехію і врешті вимагав від Польщі відкрити коридор через її територію – до Ґданська. Німці впритул наблизилися до польсько-німецького кордону, проте це набагато менше лякало затятих патріотів, ніж утворення самостійної української держави за карпатськими перевалами. Факт появи на політичній карті Європи незалежного клаптика української землі просто-таки приголомшив поляків, і загрожену Річ Посполиту залила шовіністична істерія: українці – найнебезпечніший ворог Польщі!
Молодий графік Яків Гніздовський саме в цей час закінчив мистецькі студії в Загребі й вернувся до Галичини, щоб стати до праці у видавництві Івана Тиктора. Він готувався переїжджати