яку потім ще три тижні обороняли цивілі; перейшла Сян і через Мостиська й Городок тлумом валила до Львова.
У цей час у Бережанах ніхто з поляків ще не вірив у бліцкріг, військові комісаріати роз'їхалися по селах проводити мобілізацію; поліцаї забирали усіх чоловіків до п'ятдесяти років, зганяли їх до міста й не знали, що з ними робити; призовників не було кому приймати й озброювати, залякані вуйки нишком розтікалися з Ринку й верталися до своїх сімей… Один ґазда з Нараєва оповідав потім адвокатові Коковському, як він три доби переночував у своїй стодолі, соромлячись показуватися на очі рідній жінці – невмундированим і неушкодженим, – таж вона позавчора умлівала, проливаючи потоки сліз, які, певне, й досі не висохли, то хай хоч три дні ще потужить. Кінець кінцем усі мобілізовані селяни вернулися додому й перечікували лихо в клунях, зате з примежних сіл увійшли до міста польські колоністи, які ніяк не могли повірити, що Польща розпадається.
Ішли юрбами в цивільному, деякі в рогатівках, хтось ніс на плечах мисливську рушницю, інший тарганив важкого австрійського «верндля» з одним набоєм у магазині, ще хтось хизувався заржавілою шаблею – і всі войовничо вигукували: «Niema Polski bez Gdańska! Nie damy ni gudzika!»[3], а колона «стшельців» горланила бойову пісню, щойно складену «Jedziemy z Kozowy do Berlina zastrelić Hitlera, skurwy syna!».[4]
У той мент патріотичного галасу із церкви Святої Трійці висипав народ і почав скандувати «Слава Україні!», «Хай живе Карпатська Україна!»; колоністи і «стшельци» вмить оточили натовп й почали бити людей палицями, прихожани навалом відтіснили нападників аж до ратуші; тоді в людей полетіло каміння, й коли один влучив у пароха отця Бачинського, оскаженілий люд зім'яв напасників і розпорошив їх по бічних вуличках…
Спокій у місті тривав недовго. Франц і Яків, які стояли біля ратуші, враз побачили: з Адамівки рушила похоронна процесія, попереду якої крокував із шаблею наголо постерунків Ян Лєґуміна, за ним «стшельци» несли оббиту чорним крепом домовину, на якій білою фарбою було написано «Ukraina zmarła»[5]; колона зупинилася навпроти Народного дому й затягнула «Вічную пам'ять».
Ніхто їх не чіпав, й вони розійшлися. А вранці мешканці Адамівки потяглися на Золоту Липу дивитися на потопельника із зв'язаними руками й ногами – й упізнали в ньому постерункового Лєґуміну. На грудях у нього висіла дощечка з написом: «Він умер за Україну».
12 вересня в Бережанах почалися арешти, до тюрми зігнали понад сто осіб. До вечора затриманих звільнили – крім двох організаторів супротиву: оунівців Ореста Городиського і Всеволода Лемеха. Їх було залишено в тюрмі до судового провадження.
Наступного дня вранці до Коковського зайшов його колега з адвокатури правник Володимир Бемко.
«Мусиш, Франце, взяти на себе місію захисту наших хлопців, їх сьогодні будуть судити… На запит судді я назвав захисником тебе».
«А чому не ти? – насторожився Коковський. – І який сенс міг би