ти мордо!.. – Він так картинно розмахнувся ногою…
Та тут саме відчинилися з брязкотом двері й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи: «Тут не розсуждають! Кришка й покришка!»
По тих словах двері відчинилися широко. За порогом стояло двоє вартових без зброї, лише один із ключами, а другий з запискою в руках.
– Давай! – промовив той, що з ключами.
Андрій переступив поріг, Рибалко й сердитий юнак лишилися по той бік. Андрієве око автоматично закарбувало лише, як останній кадр з-поза «райської брами», вираз їхніх облич: ощерене хижим усміхом юнакове й розгублене, здивоване й, либонь, засмучене Рибалкове. Аж Андрієві стало трохи шкода того Рибалка – все-таки він за весь час не промовив до нього не тільки грубого, а й взагалі ніякого слова, якщо не рахувати тієї, ні до кого не адресованої репліки про Нечаеву, мовчав, як камінь, а це вже що-небудь та значить.
Тяжка брама закрилася. Зразу десь з'явився черговий корпусу, взяв у вартових записку, а тоді разом з одним наглядачем повів Андрія через шкляні двері до нижнього коридору тюрми. На цих шкляних дверях раніше, аніж переступити поріг, черговий зупинився, заглянув у коридор, поклацав пальцями умовний тюремний знак – попередження, що от, мовляв, ми тут ідемо й ведемо «ворога народу», так що увага! нікого назустріч в цей час не вести й нічого такого в коридорі не робити! – Отже, поклацав пальцями, й після того вони увійшли в коридор і пішли по грубій мотузяній доріжці, простеленій на всю довжину коридора. Доріжка скрадала кроки, так що вони йшли, ледве порушуючи мертву тишу, лише як черговий або наглядач оступався, тоді гриміло. Обабіч рясніли ковані залізом двері з навішеними засувами та замками й замочками. Дійшовши до середини мертвого коридора, Андрія завели до вартівні. Там було повно нахмурених, щелепатих хлопців у військових єжовських одностроях. На Андрія виповнили ще один формуляр, роздягли, обшукали геть всі рубці й рубчики, поодрізали всі пряжки й ґудзики на штанях та на сорочці, відпороли підметки в черевиках, шукаючи «заборонених речей», а тоді вже черговий корпусу звелів одягтись і повів Андрія далі сам по мертвих коридорах. Вони пройшли нижній поверх, піднялися на наступний… При кожному переході а чи повороті черговий спершу визирав сам, клацав попередливо пальцями, а тоді вже виводив свою жертву. Сам він – черговий – мав несимпатичну, «конячу» щелепу, білі вії й червоні (від безсоння чи від пияцтва) очі – він тими очима не дивився просто, а якось спідлоба колов Андрія. В усіх коридорах, які вони пройшли, було ідеально порожньо й ідеально тихо, моторошно тихо; з обох боив сіріли сталевою фарбою герметично закриті двері, стандартні засуви на них – по одному великому й по одному малому, і стандартні замки, начеплені на кожному засуві. А попри ті двері й засуви в кожнім коридорі ходив, як тінь, навшпиньках стандартний наглядач – ходив нечутно й до чогось прислухався, витягуючи шию, мов пес. Той наглядач не порушував ані тиші, ані порожнечі. Потім Андрій помітив, що тих наглядачів у кожнім коридорі два – один в однім