Л. Зустрівшись з Андрієвим поглядом, Давид зніяковів, але не зразу одвів свої очі, він ще дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тоді вже схилив голову. А як Андрій одвернувся – Давид знову підвів свої очі… Андрій вже не повертав голови, лише думав про той погляд юнаків, маючи його увіччю – такий кришталево чистий, наївний, сповнений розгубленості й в той же час надії, невисловленого якогось прохання, апеляції до його – Андрієвого – авторитету. Погляд душі, що шукала опертя…
Спочатку оповідання не клеїлось, голос у Приходька тремтів і не давався опанувати. Та помалу Приходько дав з ним раду, зумів захопитися сам і захопити інших (принаймні люди удали, що захопились) і вже вільно плив прекрасним, сонцесяйним морем флоберівської повісті…
Криків не стало чути, їх і справді не стало чути, немов людина захлинулася. За вікном панувала тиша. Уплинуло чимало часу.
Вже Приходько закінчував повість про мадам Боварі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто Георгіані… Він зупинився біля дверей, влип у них спиною й дивився просто себе безглуздими, широко витріщеними, розгубленими очима. Губи йому несамовито тремтіли, а з гарного, та тепер спотвореного якимись смугами й плямами обличчя стікав брудний і рясний піт. Білосніжний одяг на Георгіані був густо вкритий чіткими відбитками підошов і обцасів різного калібру, можна було навіть визначити точно номер чобіт і черевиків, до того білосніжного одягу прикладених; крім відбитків підошов і обцасів, одяг ще був вкритий темними – брунатними та чорними – смугами, товщими й тоншими. Деінде ті смуги були червоними, а деінде матерія під ними потріскалась уповздовж…
Було все ясно, і можна б було нічого не говорити. Але Георгіані сказав… Він повів блукаючим поглядом по камері, облизав язиком смужку слини, що звисала з рота, й тихо, трагічно, розгублено промукав:
– Мене… били…
Потому безсило сповз на підлогу, закрив лице руками й гірко заплакав.
Георгіані було одведено найкраще місце – те саме, де недавно лежав аматор аеродромів. Його оточили мовчазним співчуттям, товариською увагою, ні про що не розпитували, не лізли йому в душу. Все це робилося без ніякої змови, а так, якось само собою. Незадоволений був лише Узуньян, що дали ліпше місце, порушивши правило, але його ніхто не підтримав.
Тепер уже Георгіані роздягся й був такий, як і всі, вже не гордував товариством, а, навпаки, придивляючись та прислухаючись, скільки міг, все більше й більше дивувався: він раптом «побачив», «розпізнав» людей, яких спершу не пізнавав і проти яких сам пішак. Він упізнав Гепнера й інженера Н… І було видно, що йому тяжко перед такими знайомими переживати свою ганьбу – «його били». Його, заслуженого чоловіка перед революцією, що все віддав в ім'я її торжества, отак от потягли, мов пса на оривку, й у якомусь там закапелку били нещадно й ганебно. І робили найдивовижніші закиди, самі визнаючи їхню абсурдність, але вимагали, щоб він їх підтвердив, бо так потребує «партія й уряд», так треба для загального