і ложку каші за «царство небесне, померлого». Причому Охріменко робив це відзначення; щиро, зітхаючи глибоко й слізно, а Краснояружський маскував у легку іронію, бо ж він доцент сільгоспнаук, а значить, атеїст. Проте вони жаліли Ягельського обидва щиро в однаковій мірі.
І тільки аж після вечері забрано труп Ягельського з камери: прийшло двоє тюремників – молодих хлопців в уніформах наглядачів – із ними черговий корпусу, взяли Ягельського за ноги й поволокли з камери геть, мов бревеняку, аж-но тому спинні суглоби й голова заторохтіли через поріжок. Все. Речі Ягельського залишилися в камері й лежали ще кілька днів, складені в куточку біля параші, поки по них не прийшов хтось із тюремної адміністрації.
Таким чином, і той день, коли поволокли Ягельського з камери за ноги, був відзначений. Це був четвертий день.
Одначе цьому четвертому дневі судилося бути відзначеним в Андрієвій пам'яті ліпше. Увечері, після укладки спати, коли тюрмою й людськими душами затрясла лихоманка викликів, людського скімлення та гудіння автомобільного мотора з лопотінням глушителя, – до камери нарешті повернувся Васильченко. Ні, не повернувся, а його повернули – принесли на ряднині закривавленого, обірваного й геть почорнілого від синців – і вкинули до камери, вивернули з ряднини на підлогу, мовби зарізаного кабана, перед застиглим зором похололих людей.
Але Васильченко ще був живий – він швидко дихав і був непритомний – вп'явся зубами у власну руку вище ліктя й посинів увесь.
Коли зачинилися двері, Охріменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу дитину, й, роняючи великі сльози з своїх волячих очей, відніс і поклав на його місце. А тоді взяв миску з водою й облив Васильченкові голову, лив у рота, намагаючись розціпити зуби й звільнити напіввідкушені м'язи руки. Охріменкові допомагав доктор Литвинов. Вони приводили непритомного до пам'яті, але з того нічого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на Васильченка і його заклопотаних «лікарів» і на цей раз нічого не сказав, не гримнув «спати!», а мовчки закрив «кормушку».
Привести до пам'яті Васильченка ніяк не вдавалось. Аж нарешті, по довгих зусиллях «лікарів», він опритомнів, розціпив зуби, пустив руку свою закривавлену, повів каламутним зором по камері й прохрипів: «Пити!» І, не дочекавшись води, знову знепритомнів. Він гарячкував, маячив, бився в агонії…
Оглянувши пильно Васильченка, Литвинов знайшов рану під сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим і заткнуту шматком брудної ганчірки, і зробив висновок, що Васильченко має зараження крові й хвилини його почислені, якщо не вжити якихось екстразаходів. Зробивши цей висновок, Литвинов поліз до дверей через людські ноги, руки й голови й несміливо постукав. А як відчинилась «кормушка», тихо попросив викликати негайно лікаря, бо «людина вмирає!» «Від зараження крові!» Наглядач подивився на Литвинова з безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака й дурня, й процідив крізь зуби:
– Ти що, зірвався..? То я, по-твоєму, лікар?
– Але ви викличте…
– То