по людях легенда, що в печері тій жив змій, що пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду. Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся – нема ікони. Пішов знову до скелі – висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталася на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.
Греки впорядкували собор і проголосили відпуст у день Успіння святої Марії, а Мангуш спорожнів.
Та ненадовго. У затишну долину між горами, де дзюрчить холодний потічок, приплентав кульгавий парубок Стратон – відпущений невільник із Карасубазару. Забрали його в ясир з України, коли ще був хлопцем. Йому пощастило. Через кульгавість не взяли Стратона ні в яничари, ні на галери, купив його на базарі багатий баринський бей до коней. Грошей заплатив за невільника мало, а взяв собі робітника із золотими руками. Мабуть, він таки вродився конюхом – погладшали, побуйнішали бейські аргамаки з добрих рук Стратона. Крім цього, він знав столярську справу – від батька навчився, а від матері – ворожки – пізнавати цілющі зела.
Напевно, ніколи не бачив би Стратон волі, якби не щасливий випадок. Захворів у бея син – єдиний його спадкоємець. Коли вже всі знахарки прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон і сказав, що вилікує хворого, але в заплату зажадав волі. І сталося диво: видужав баринський спадкоємець від чудотворних трав, а бей дотримав слова.
Про повернення в Україну навіть не мріяв Стратон. Пропав кінь, то й узду кинь… його домівку на очах зруйнували, старих батька і матір убили – до кого вертатися? Дехто утікав, пробираючись через Сивашські болота, та Стратон навіть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тією волею, що має. А тут не пропаде – усе вміє робити.
Пройшов степи, ніде не знайшов місцини, де б міг заховатися від злого ока. Манили степовика до себе гори. До спорожнілого Мангушу прибрів випадково. З грецьких поселень залишилися лише купи каміння, зарослі бур’янами, та сліди городів, – зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на білу скелю, що виднілася над річкою Бодраком, і подумав, що греки – нерозумні люди. За цей камінь, тільки зумій його різати, багачем станеш. Та що кому…
Знав Стратон татарський земельний закон за шаріатом[101]: хто оживляє мертву землю, той бере її у власність. Якщо ти викопав криницю на пустирі, то володієш землею на сорок кроків і всі чотири сторони світу, дерево посадив – на п’ять кроків, а знайшов протічну воду – то аж на п’ятсот.