Марія не виходила з Мангушу, хіба ото що зі Стратоном у каменоломні різати камінь. Бентежна радість пройняла її: та невже це таки правда, що тут, у поганському краї, є православна церква, куди вільно ходять люди, і священики в ризах співають хвалу Христові?
– Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять до українських сіл, каменя на камені не залишать від церкви. А тут, під самими стінами Бахчисарая…
– Ге, то не спроста… – хмикнув Стратон. – На наші землі вони йдуть війною, а джихад заповідав сам Магомет. Тут вони мирно живуть, дітей годують, урожай плекають і тому бояться гніву нашого Бога. Надто багато християн у Криму, було б кому випросити в Бога помсту, якби наважилися зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй землі. Не церкви руйнують, а душі людські. Чого ж, думаєш, так ревно напосівся дервіш навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане ні одного християнина в їхньому краю, тоді і храми не страшні. Бог без пастви безсильний. А її щоразу меншає і меншає…
…Мальва бігла попереду Стратона і Марії, зупинялася і, розпромінена, перепитувала раз у раз:
– Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? І ми його побачимо? Самого хана побачимо?
Марія промовчувала, не втерпів Стратон:
– Дитино, не до хана, до Ісуса йдемо до Бахчисарая.
– А хто такий Ісус?
– Бог наш…
– Ваш? А він інакший від Аллаха? Мамо, а хан такий же дужий і всесильний, як Аллах?
Марія прихилила до себе Мальву і мовила суворо:
– Вибий собі, доню, з голови всіляких ханів. З ними лихо ходить і наше горе.
– Неправда, мулла говорить, що він божий намісник. Я хочу бачити хана! – вже вередувала мала.
– Нам, людям бідним, краще б його не бачити…
– Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.
– О, тоді не потрібен нам буде жоден хан. Ми вернемося тоді до України.
– Навіщо, а хіба тут погано?
Не відповіла Марія. Натовпом втискалися люди до ущелини Маріам-дере, тривожний неспокій охопив Марію, як перед зустріччю з рідною оселею після довгої розлуки. Дрібно тремтіло тіло, судорожно стискала Мальву за руку. Забула про Стратона, пробиралася вперед поміж людей, спиналася по схилу до печер Маріян-поля, щоб звідти побачити чудотворну ікону на скелі: вона єдина може принести їй рятунок.
Люди стояли і побожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Марія проштовхувалася вперед, вона вже побачила вікна печерної церкви, святих отців у ризах, але її, спасительки, ще не відшукала очима. Зіп’ялася на камінь – побачила. Це не була звичайна ікона Божої Матері, яку не раз бачила в церквах. Зі скелі на юрбу знедолених людей дивилася зажурена жінка з дитиною на руках. Обабіч неї стояли два молоді чоловіки з німбами над головами, і зовсім не були вони схожі на святих, радше на дорослих синів цієї скорбної матері.
Марія дивилася і не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви. Ні, це не чудотворна ікона, це звичайна жінка з дорослими синами і маленькою дитиною на руках… Як їй