Тоді, коли загинув і князь Святослав.
– Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи мені, де її могила? Якщо немає в живих, то піду помолюсь богам і сотворю жертву.
Жінка промовила:
– Не знайдеш ти могилки Малуші… втонула вона в Дніпрі…
3
Обхопивши голову руками, сидів Микула, – він не чув, не бачив нічого, що діялось навкруг. Чоловік і жінка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодії, піднялись на кручу й пішли стежкою понад Дніпром.
Так вони йшли довго мовчки серед кущів і дерев, попереду – жінка, за нею чоловік. Нарешті жінка зупинилась.
Перед ними лежав широкий, вкритий сріблястою росою луг, високо вгорі висів світло-голубий місяць, ген за лугом котив води Дніпро.
– Боже мій, боже мій! – задихаючись, схопилась за груди жінка. – Бідний, нещасний мій батько Микула…
Вона хитнулась і, мабуть, упала б, але Тур підхопив її, посадив на якомусь пні, сам сів на землю біля неї. Розбита тим, що сталось цієї ночі, Малуша поклала голову на плече Тура, він обережно обняв її за плечі.
– Мабуть, не треба було нам ходити до нього, – промовив Тур.
– О ні, ні! – відповіла вона. – Відтоді як я побачила його між воїв, мої думки були тільки з ним, знала, що він мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше – я почула все про Святослава, він думав про мене, хотів шукати.
Дуже бліда, зеленкувата навіть у примарному місячному сяйві, Малуша дивилась на небо, луг, Дніпро і говорила, ніби сама себе вмовляла:
– А батькові я сказала правду. Немає Святослава, немає й мене. Усе є – і оце небо, і земля, і Дніпро, тільки немає ні князя, ні мене. Ні, Туре, дуже добре, що ми пішли до батька, як багато я нині взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тоді треба було сказати все – і про князя Святослава, і про Володимира, і про все, що я вже давно пережила, ганьбу і сором, муку й біль, все, все… А я не хочу, щоб йому було боляче так, як мені… Нехай думає, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немає Малуші…
Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Дніпро.
– То й мене немає, – засміявся Тур. – Я не хотів тобі цього говорити, але нині в мене забрали меч, щит і спис… Князеві Ярополку гридень Тур непотрібний, у нього є інші, молоді, добрі гридні… Немає тебе, немає й мене, Малушо!
– Забрали меч, щит і спис? – запитала, глянувши на Тура, Малуша. – Хто ж ти є?
– Був гридень, а тепер ніхто.
– Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..
Тур засміявся.
– Я тобі сказав правду, Малушо! Дворянин знає двір, у якому мусить робити, смерд – господаря, якому повинен служити, добрий хазяїн ніколи не вижене холопа, бо то його руки й сила… А я нічого не маю, нікому не потрібен, я… – Він на хвилинку замовк і кінчив: – Я людина з поля…
– Як же так сталось, чому?
– Я ж сказав тобі, Малушо, князь Ярополк убив брата свого Олега в землі Древлянській, а тепер кличе полки з Чернігова, Переяслава, Родні, збирає нову дружину, і вже