згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще[6], височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки…
«Аки князь!» – подумав Микула про брата.
І терем не одного тільки брата стояв тепер на горі край Любеча – праворуч, також за стіною, але без гострих кілків, темнів добрячий терем ще когось із любечан, ліворуч – терем без огорожі, біля самого лісу – знайома Микулі з давніх часів корчениця[7] брата Сварга.
Поділ же Любеча вражав: тут були хижі більші й менші, димки куріли із землянок, всюди чулись людські голоси, біля берега по хвилі колихались десятки лодій із спущеними вітрилами.
«Не той Любеч, що був! – подумав Микула. – Більше ніби людей стало, то й розповзлися вони навкруг…» Він хотів тільки одного – швидше опинитись на рідному дворищі, але ноги його не слухались, Микула піднімався кручами від Дніпра повільно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарешті на вал старого городища.
Тут йому пощастило – одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.
– Вісто! – закричав Микула. – Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!
Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д’горі, пішла, побігла, кинулась уперед – на схил, на вал городища:
– Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.
Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
– Цілий! Цілий! От і прийшов додому! – промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур’янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, – під стіною хижі.
І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.
– Не плач! – суворо сказав він Вісті. – Диви, – засварився вже він, – своїми сльозами всю твар мені змочила. – Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. – Ти краще скажи, як тут?
– Що повім? – відповіла вона. – Усе, як було. Де ти так забарився?
Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.
– Далеко був, – промовив глухо. – Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тільки князя нашого Святослава не стало…
– Чула! Ходімо до хижі, ходімо, Микуло.
І вони пішли – бігцем по схилу валу, повільніше – двором.
– Чула, чула, – говорила Віста. – Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.
– Ні! – скрикнув Микула. – Я