довгий видався день! І як багато думок кружляло, переплітаючись у вигадливі витинанки, витісняючи одна одну.
Уже доходячи до двору, Євка присіла на лаву біля перелазу й обхопила голову руками, тішачись, що малина виросла така густа та висока, прикриваючи її від поглядів домашніх, що поралися на подвір’ї.
Хіба сьогодні вона б не мала відчути себе найщасливішою людиною? Та замість того на серці лежав тягар. Усе, що їй розповіла Кальопа… невже, це стосується її, Євки? Невже, щоб прожити інакше життя, сповнене красивими речами, книгами та цифрами, вільне від нескінченних городів і прокльонів, вона повинна буде низько стелитися під ноги панам, продаючи своє тіло й душу за якісь червоні намистини? Коралі, які вона досі міцно стискала в кулаці, упали в траву.
– Та нажени того кібця! Гой-гой! – гукнула над вухом мати, не помічаючи Євки.
Повільно спускався вечір. Вилазили цвіркуни й розпочинали свої вечірні співанки. Сон зморив її просто тут, на прикритій малинником і сутінками лаві.
Спека, що спала після Спасу, зненацька повернулася. Від самого ранку було нічим дихати – збиралося на грозу.
Злізши з горища, Євка трохи розпустила комір сорочки, зав’язаної попід горло, і слабше перешнурувала корсетку. Зараз вона згадувала все, що сталося минулого дня. Як заступилася за Аміра, як легко розв’язала поставлену паном Вітовським задачу, як дивно дивився не неї вчитель і як сиділа в альтанці пліч-о-пліч із паненятами й виводила крейдою на дошці польські слова. Згадала вона й пані, і подаровані їй коралі, і те, як, прокинувшись серед ночі від собачого брехоту, вона встала з лави й, голосно стукнувши дверцятами, без задніх ніг заснула під боком в Оленки на розстеленій на сіні ряднині.
Коралі багровіли в траві, щедро огорнені променями вранішнього сонця. Євка озирнулася та підняла червоні намистини. Яка тепер різниця, викине їх чи одягне? Нехай краще вдягне, то хоч зовні скидатиметься на панянку. А потім, покрутивши в руках білу хустку, якою завжди запинала голову, дівчина відклала її вбік. Натомість сяк-так заплела навколо голови колосок і встромила в темні коси гілочку жовтогарячих нагідок.
– Гляди, яка пані, – кинула Наталка, виносячи відро помий. – Біжи, дай свиням їсти! А вже потім підеш собі залицятися з паничами!
Тицьнувши в руки замащене відро, Наталка легко підштовхнула свою зовицю в спину в бік сажа, де рохкали поросята.
Євка озирнулася. Батько щось майстрував на подвір’ї, насвистуючи, мати з криками доїла корову, сестри готували сніданок, а брат Максим ладнав їхнього єдиного коня, щоб поїхати на берег за конюшиною. Такий звичайний ранок. Може, не треба було нічого змінювати? Чи ж не легше повернутися назад, жити звичним життям без щоденного страху хтозна-чим завинити перед панами, каверз і хитрощів, оцієї тісної корсетки й постійних докорів родини за неробство?
– Чого завмерла соляним стовпом? – просто над вухом пролунав громовий голос Стешки. – Пресвятая Діва, спаси й схорони! Була б тебе й на світ не родила! Що то за дитя, яке не може свиней нагодувати без того, щоб півдня з помиями не простояти!
«Ти