господарі й наші захисники. Вони захищають нас від татар і рятують від голоду в неврожайний рік. Ми народжені на їхній землі, тож маємо їм вірно служити, так само, як вони служать нашому королю…
Княжна Корецька підняла руку вгору, жестом показуючи, що почула достатньо. На її блідому обличчі заграла ледь помітна усмішка.
– Ану, покажи мені свої зуби, – сказала вона, беручи Дуньку за підборіддя. – Так, добре. А тепер руки.
Дунька з острахом простягнула руки, насилу стримуючи трепет. Її довгі тонкі пальці підходили радше для гри на торбані, ніж для роботи в полі. Але під давно не стриженими нігтями забився бруд, а ліва долоня була вся вкрита довгими порізами.
– Що з рукою?
– Та… пообжинала. На вівсі.
– Чи ж ти не замала, щоб ходити жати? – примружилася пані.
– Усі йдуть, і я мушу.
– Відсьогодні – не ходитимеш. А зараз рушай за Веселиною, вона над тобою буде старша, усього тебе навчить, що треба.
– То я… відтепер служу в палаці? – не повірила своєму щастю Дунька.
– Ходи, дитя, ходи, – уже трохи лагідніше взяла її за руку Веселина, а за дверима додала: – На твоєму місці, я би так не раділа. Якби не чула, як гарно говориш, то подумала б, що ти несповна розуму.
Дунька продовжувала втішено всміхатися. Їй здавалося, що в животі розростається велика бульбашка, яка от-от вибухне й зробить щасливими всіх навколо. Їй навіть здалося, що смаглява дівчина на гобелені підморгнула їй і лукаво посміхнулася. «Я належу цьому дому», – майнуло в неї в голові, і від цієї думки вся спина вкрилася сиротами.
Дунька й незчулася, як опинилася на кухні. Веселина посадовила її на лаву й налила кухоль води.
– Пий, – суворо наказала челядинка. – І мерщій спускайся зі своїх небес на землю.
Зовсім не весела з виду, довготелеса жінка на ім’я Веселина схрестила руки поперед собою. Її сухе видовжене обличчя було розграфлене зморшками, а маленькі, глибоко посаджені очі вже давно втратили свій колишній колір. На її бороді пробивалося кілька сивих волосинок.
– Я нянька паненят. Слухайся мене й спробуй не потрапити в халепу.
Веселина говорила багато, повчаючи. Дунька слухала в піввуха. Було щось про те, як треба вбирати панночку, як заплітати, як поводитися на уроках і як звертатися до паничів.
Нарешті тітка дістала з шафи велику мідну тацю і, поклавши на неї пахучі стиглі груші та пряники, простягнула її Дуньці.
– Неси панночці.
Таця була заважкою. Дівчина ледь втримала її на двох руках. Похитуючись, вона попленталася за Веселиною.
На задньому дворі палацу розкинувся закритий від стороннього ока тінистий сад. Посипані дрібною галькою доріжки вели в різні куточки саду. Одна прямувала до квітника, над яким дзижчали бджоли та пурхали метелики. Друга бігла вниз до ставу, через який було майстерно перекинуто дерев’яний місток. А третя доріжка вела всередину саду, до головної його прикраси – круглої альтанки, оздобленої колонадою та статуєю оголеної жінки на верхівці. У цій альтанці, за круглим столом, панські діти полюбляли проводити