свиті, завжди гладенько виголений і по-студентськи пострижений «під макітру». Красенем Ореста не назвати, але його обличчя, спокійне та осяяне легкою посмішкою, притягувало до себе погляди. Крім того, пан учитель мав той ореол таємничості, який так вабить до себе молоденьких дівчаток та поважних літніх пань.
– Вона провинилася й не вибачилася! – зовсім по- дитячому закопилила губу Марта.
– Тебе як звати, дівчинко? – звернувся до скам’янілої Дуньки пан учитель.
– Дунька, – усе ще боязко відповіла та.
– Фу, це наче «дулька». Бачиш, пане вчителю, ще й ім’я в неї якесь недолуге! Не хочу її, хочу іншу челядинку!
– Панночко, що я тобі казав про манери? – суворо сказав пан Орест і продовжив, знову звертаючись до Дуньки: – А як назвали тебе під час хрещення?
– Євдокія.
– Це давнє церковне ім’я. Так звали святу грецьку мученицю.
– Поки крикнеш «Єв-до-кі-я!», то вже півроку пройде, – заперечила панночка.
– То нехай буде Євою.
– Євою? Як перша жінка? Забагато честі! Тоді хай ліпше Євкою буде, – поставила руки в боки Марта.
Дунька нарешті розслабила пальці й опустила тацю.
– Євкою так Євкою, – ніяково погодилася вона, вклоняючись. – Панночко моя ясна, пробач, що вродилась незграбною. Наперед я буду обачніша…
Дунька присіла й заходилася підбирати з трави груші та пряники. Серце калатало. Здавалося, ще трохи – і вистрибне на тацю, а зніжена панночка з’їсть його на полуденок разом із грушами.
Марта тупнула ногою й побігла жалітися матері; Веселина мовчки забрала в Дуньки тацю й понесла назад на кухню. Дунька ж лишилася в саду наодинці з учителем, винувато схиливши голову долі.
– Не бійся панночку. Марта буває злою, нестерпною, але зрештою – вона ще зовсім дитина.
– Яка просто зі шкіри пнеться, щоб здаватися дорослою, – пробуркотіла Дунька, не підіймаючи голову.
– Дуже влучно кажеш! – усміхнувся пан Орест, лагідно плескаючи дівчину по заплетеній голові.
Його тепла рука на чолі, його добрий погляд і, звісно, уся його таємнича постать умить зачарували Дуньку. Так і не сміючи підвести очі, вона позадкувала на кухню. Думки роїлися й вистрибували з голови, не тримаючись купи, але одне дівчина знала напевно – вона кров з носа мусила зостатися в палаці.
Дівчина повернулася на кухню. Роззирнувшись і не знайшовши нікого, вона сіла за довгий дубовий стіл та обхопила голову руками. Так вона сиділа, доки не почула голоси, що долинали з коридору.
– …та я геть не візьму до тями, чого Дуньку на службу покликали. Вона ж ґава, робить нічого ладом не уміє. Ще й хирлява така, гляди, вітер подме й уже занедужає!
Дунька рвучко схопилася з місця й, недовго думаючи, заховалася за піччю.
Голоси наближалися й робилися чіткішими. Тепер Дунька могла навіть розпізнати молодиць, що говорили.
– Думаю, це через пана вчителя. Після його появи й так все йде шкереберть. Панночка тепер теж ходить на уроки.
– Ой,