про ту царську милість Сірко казав таке: «А що з Сибіру мене вчинили на волю, то було нас кілька чоловік, що ми вже домислилися, як і самим звідти вийти».
Про все це гетьман пише цареві в листі. Про бунтівників, які скупилися довкола Сірка. Про непослух селян, які не хочуть платити чинш і сичать Сірковим іменем. Він, гетьман, був змушений перейняти всі дороги на Січ, поставити скрізь залоги, аби не допустити до Сірка обозів з хлібом та огнистою зброєю. Його можна взяти тільки змором. Мислив отако широко, державно й не міг одкараскатись од думки, що закипає злістю не через листи Сіркові непоштиві й навіть не через те, що той перевищує його славою та звитягою, а що буцім йому нічого не треба, буцім совість його не тьмяніє, а слава не іржавіє. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навіть генеральна старшина, піднімаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливість, статечність?
Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лівій руці. Його невисоке чоло покреслили глибокі зморшки, голова похилилася, невеликі густі вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кістку. Танув на свічках лій, скапини збігали по рум’яних щоках херувимів на підсвічнику й падали просто на підлогу, але він не помічав того. Незрушно завмерла на стіні короткотулуба хистка тінь з непропорційно малою, гостролицьою головою. Гетьман справді мав невеличку голову, загострене лице й невеликі вуха, але статури був не щупавої.
І враз тінь схитнулася – гетьману так і здалося: спочатку схитнулася тінь, а вже за нею він. Великими витрішкуватими очима обвів залу. Ніби вперше бачив її. А може, справді вперше побачив її у великій суєтній круговерті. Для чого збирав оце все? Хто ним скористається? Ще жодному з гетьманів не вдалося запомогтися добром, зібраним своїми руками. Прахом пішли набутки Виговського і Брюховецького (вже й самі обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом і навіть сьорбав куліш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батькові набутки Хмельниченко, сині сніги замели слід за саньми, на яких повезено скарби Многогрішного. (Гай-гай, колись будь-яка смерть згнічувала молоде серце, наливала його страхом і смутком. А тепер вже й не страшно, і не вельми сумно. «Бо й сам минаю. Ні! Ще не минаю. Повладарюю. Інакше – навіщо все це…») Його власні скарби теж декому кісткою в горлі. Найперше – Сіркові. «Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю». Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по ній ступатиме? Постоли чи сап’янці? Постоли, вони легші, побіжать швидше. (Й то не заспокоєння, що таке доля чинить з усіма). Людина живе, збирає річ до речі – ікони і кожухи, лави і столи, рушники й келихи, а тоді залишає все, і виявляється, що воно тривкіше за саму людину. А як вона раділа кожній дрібничці!
Зненацька йому тупо б’є в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допіру, – прах. Думка проста і ясна, найпростіша істина ясна завжди. Завтра він помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, і навіть вдячність не ворухнеться в жодному серці, а