дивився на п’яного Завішу, а краєм мислі, мов лезом гострої бритви, й далі щось одсовував. В душі йому знову закипав злостивий сміх: нехай ждуть, нехай гнівляться. Він не забув. Але він гулятиме. Наперекір долі, наперекір всьому. Й те, й те спліталося докупи, але жодне не переважало. Й нікому, хоч би хто й знав, а може, й самому отаманові, не одгадати – веселився він чи тільки одсовував щось, утікав од чогось, сподівався на щось, чекав. Таки й сподівався, й чекав. І не абищиці. Воно було велике, більше за нього, за саму Січ і всі її нинішні звитяги. Саме так закладається запорожець одразу на все – коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не він. Закладалася доля. Й не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Він програв надію і щастя жити нею.
Сірко бив по струнах, і грубі, з пиляних навпіл плах стіни шинку струшував дужий похідний марш. Запорожці підстукували в лад підковами й ложками, приймали густий рокіт бандури за веселий зачин до пісні й ні гич більше, адже походом на Січі поки що не пахло, й тільки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Він більше не звертав уваги на Завішу, той упився до решти, намагався й собі одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодної. Козаки реготали; вони знали, що таке не вдається нікому, а коли посол ледве не одтяв собі пальці, вклали йому до піхов сигізмундівку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок на той час уже окутала темрява – сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олійні каганці й поставили один над шинквасом, другий – на вправлену в стіну дощечку, й у шинку враз все змінилося. Іншими стали обличчя, одежа, сміх, здавалося, він набрав у себе темніших, густіших звуків, навіть музика стала іншою. Найбільша ж переміна сталася в наладунку отаманової душі. Він давно передав Кайданові бандуру, той шкварив веселої «Горлиці», а Сіркові враз мовби чорна тінь майнула перед зором. І вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тінь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам’яті, й хоч вона щезла, все ж лишила по собі слід. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з’являлася в мент найбурхливіших веселощів, у мить найбільшої розкутості душі. Сиділа й чатувала край поля? Ніколи не полишала його? Так чи інак, але виполохував її з гнізда ярий сміх, весела, як сонячні іскри на снігу, музика. Він сам не знав чому. Хотіла нагадати, що вже на те не має права? А хто на те має право? Хіба можна наказати самому собі, своїй душі? Вона має свою волю й веде себе, як їй повелів Бог. Виходило, що він повелів їй і це? Чи, може, ту тінь накликав своїми думками сам? Він ніколи не забував за біди, що впали на його родину, а також за лихоліття, розпросторене по всій рідній землі. Либонь, вони притемнили душу, поклали в ній важку сувору риску. Проте він не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Іноді ж буває, що горе стає гординею людини, вона й на світ дивиться тільки крізь нього й починає думати, ніби воно дає їй щось більше, якесь потаємне право. Він не прагнув того права. Просто воно, як це буває найчастіше, просвітило його хай жорстокою, але глибинною мудрістю, і те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав і раніше. Хіба що