йому? Бажання покласти кінець руйнації вітчизни, стулити її якось докупи і захистити од супостатів! Булава кошового – та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливість – давала пити не зверху, а з дна. Й відчути тягар одвіту за всіх, марницю та нетривкість найповажніших повелінь на землі. Пощо йому оті похилені голови на раді! Поневаж один прикрий погляд може стриміти в серці, як стріла. Влада – це ніж, який весь час доводиться нести вістрям до серця. Вона забирає сон і вкладає в голову думки, від яких скипається мозок. Вельми нелегко одвіяти істину від неістини, правду від олжі. Він же не має права помилятися. Бо коли Бог покличе до себе, спитає за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох літ? То єдина пристрасть, яка не згасає, а розгоряється з роками й заступає чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудрості в пізнанні. Тоді, принаймні у власних помислах, людина піднімається над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стає підступною, хитрою, боягузливою і жорстокою. Вона не вірить нікому, бо сама набирає сили на крові інших. Таким людям починає здаватися, що просто так і жити нічого. Вічна облуда дужого, вітрило і кітва корабля людського життя. Поки людина молода – вітрило, з роками – кітва.
«Яка сила штовхає того хлопця? – зненацька, несподівано навіть для себе, перестрибнув думкою. – Що привело сюди Симеона?»
Та, власне, це вже зараз нічого не важило. Мало вагу тільки те, що Симеон приніс з собою: для нього, Сірка, для всього коша. Для України. Він, кошовий Запорозької Січі, подав царевичу руку помочі, схилив голову під маєво його благенької непевної короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподівався? Чого допинав? Привести прибіглеця Симеона до Корони й знайти в тому вигоду собі? Марниця. Хотів відплатити за наругу, вкинути власних недругів у переляк, у гнів, боротися, скільки стане сили, і погинути, спричинивши неприятелям якомога більше зла?
Гірко зізнаватися, але така злорадна краплина в тому замірі була. Він збагнув це не тоді, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою відчувалася перестрашеність.
Одначе то лише краплина. Задля неї мав право важити тільки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманські посли намагаються зневірити й посварити зі своїм кошовим.
Отаман помітив, що вже змагається з днем, неначе з диким звіром, якого гучки ще не підняли з лігва. Пружним рухом відкинув ліжника й почав одягатися. В хатці було холодно, з рота кошовому йшла пара.
Лаврін уже не стогнав, а спав солодко, по-дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно-русим вусом. Грубий подільський рябчак сповз з нього на долівку, джура підтискував босі ноги, намагався сховати їх, але не було куди. Сірко ще раз поглянув на Лавріна, і раптом його серце заплеснула хвиля жалю та ніжності. «Що він знав у житті? – подумав. – І що його чекає? Гарячий кінь, степ, відвага?.. Це поки молодий…» Кошовий підняв рябчака, тихенько вкрив Лавріна. Хутко вийшов.
У сінях на кленовім