думаєш, дурню,
Що я тебе люблю, —
А я тебе, дурню,
Словами голублю, —
виспівувала.
Сиділа проти вогню чорнява, розчервоніла, гарна, дратувала мене немилосердно, це я вже не міг по ночах спати й молився запекло та нервово. Іноді мені здавалося, що Ориська мене має ні за що, іноді здавалося, що вона така близька, доступна: простягни руку – і вже вона твоя. Бо то для чого оті загадкові позирки, для чого так високо підв’язана плахта й закочена сорочка, з-під якої виглядають пружні, може, трохи затовсті як для такої лозинистої жінки, ноги. Часом я починав думати розжареним розумом, що, може, ота гнучкість, оті ноги – і є вінцем життя людського, всіма багатствами світу, що він починається і кінчається на них, що й шукати більше нічого, але щось не погоджувалося в мені, я читав собі слова апостольські й знаходив опертя в них та трохи заспокоювався. Але надходив вечір, подавали чай, а після чаю усі всідалися довкола грубки, й усе починалося спочатку. Бачу як нині: гоготять у грубці дрова, стукотять на карнизі, на кахлях, дзиґарі у вигляді панікадила, і справжня лампада горить у кутку неяскравим світлом, а ми всі в зручних фотелях повсідалися в кружок. У кімнаті затишно, гарно: на вікнах занавіски на кільцях, стіни світлиці оббиті шкірою, лавки обкладені сукнами, а годинник стукає й стукає, а я розповідаю притчу Соломонову про царя єгипетського та про його двох дочок, одну красуню, а другу негарну, за негарною цар дає все своє багатство, а за красунею нічого, й одразу мене з тієї євангельської розповіді збиває Ориська, – повертає усе на земне, на плотське, та ще й на нинішнє наше життя:
– А ти, Дорофію, яку б вибрав, ту, за котрою багатство, чи в якої краса?
Я шаріюся, бурмочу щось і збиваюся з розповіді. А Ориська сидить навпроти мене, грає гемонськими очима, аж пропікає ними до кісток. І Дарія усміхається: їй чомусь також подобаються сестрині кпини над моєю цнотою.
– А якби ми з Дарією були царські дочки, отакі, як є, котру б з нас вибрав? – регочеться Ориська.
Дарія раптом спалахує рум’янцями, підводиться й каже строго:
– Ну, ти допатякаєшся. Негоже так пасіювати й збиткуватися з парубка. Ходімо спати.
Другого лютого, на Стрітення, – цей день я запам’ятав добре, – поїхали ми з Ориською у Миргород на ярмарок. Не мали чогось особливого прикупляти, просто так забаглося Орисьці. Поїхали вороним з світлиною, підгаром, коником, запряженим у сани-козирки, сани я добре вимостив сіном, вкрив килимком, на ноги поклали вовчого кожуха. Козирки – то сани на двох, сидіти доводиться плече в плече, коли ж сани ішли в затоки, то Ориська налягала плечем на мене, то я на неї, й тоді вона голосно реготілася. Вона ж правила й коником, і трохи сердилася, що він такий – неграй (то Дарія наказала впрягти найплохішого, перегодованого салотряса-коника, зважаючи на Орисьчин норов і хіть до швидкої їзди), всю дорогу підхльоскувала його короткою, на довгім вишневім батожильні пугою. Казилася вона й на ярмарку, зажартовувала з крамарями, повела мене на той край, де продавали бугаїв, і смикала