синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.
Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти – слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:
– Чому плачеш, синку?
– Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду – є в мене нянько або ні?
– Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.
– Я йду, мамко, шукати його.
– Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього – почнете боротися, і він тебе уб’є.
– Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.
Тоді мати каже:
– Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.
Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявка помітила хлопця і каже одному витязю:
– Іди й передай йому, хай зайде сюди.
Пішов витязь і питає:
– Що ти, хлопче, тут хочеш?
– Хочу пообідати.
– Чому ж не заходиш? Ось корчма – там місце для обіду.
– А я туди не хочу.
Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:
– Що ти тут шукаєш?
– Хочу пообідати.
– Та не бачиш дверей до корчми?
– Бачу, та не хочу туди йти.
– Чому так кострубато говориш зі мною?
– Бо так хочеться.
– Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.
Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені – своє прізвище.
– Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.
Хлопець відпустив, а Єруслан питає:
– Чий то перстень?
– Мамка мені дала.
Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.
Та й казка скінчена.
Трьом-син Борис
Як був собі чоловік та жінка – та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел – украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат – слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:
– Брати! Щось кричить – людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!
Пішли й знайшли того хлопчика – дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім’я дати. Як нас три брати, дамо йому ім’я: Трьом-син Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:
– Я хочу, батьки, від вас іти.
Вони питають його:
– Що