«Вухри-мохри!», бо їсти страшенно хоче. А наймит:
– Ідіть, – каже, – паніматко, од його, а то бачите – аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.
Теща з наймитом пообідала, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме.
А він:
– Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Наймит каже:
– Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кварту води.
Так теща дала йому шматок хліба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом.
Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.
От уранці лагодиться вже він їхати.
Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець.
А він радий, що такого багато, та:
– Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит:
– Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.
То теща й позабирала усе назад. От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти і каже:
– Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?
А наймит каже:
– А хіба ж я знаю по-німецькому! Я ж думав, що як слід переказую.
Про Василя Жагалюка, який мав дев’яносто п’ять літ, був бідаком і ошукав пана
Один пан зі своєю жінкою були в літах. От посідали вони одного вечора вечеряти, так пані й каже:
– Ми такі багаті, а нічого на цім світі нікому доброго не зробили, та навіть ніколи бідних людей не обдарували. А я чула, що по смерті дістаються люди до неба. Отже, я б тебе просила, чи ти на те згодишся, щоб ми справили велику гостину для вбогих.
А пан і каже:
– То вволю твою волю, чи то правда, що люди йдуть на небо, чи ні, але вчиню твою волю. Так завтра поїдемо до міста і дамо оголошення в газеті, щоб усі бідні, які є в нашім панстві, з’їжджалися на гостину.
На другий день вони поїхали до міста, а по дорозі рахували, за скільки вони можуть приготуватися до тієї гостини. Воліли скоріше, ніж за два тижні, бо мусили приготувати лави, столи попід лісом, щоб ті вбогі мали де сідати. Як приїхали до міста, то зайшли до редакції і подали оголошення, що кожний убогий дістане їсти, пити на цілий тиждень задарма.
Так за пару днів вийшла газета у світ. А коли убогі почали читати ті газети, то швидко давали один одному знати про таку новину. І так назбиралося багато тисяч тих убогих. Чи то був дуже бідний, чи ні, кожний хотів їсти, пити і бути на гостині.
А найстаршим серед убогих був чоловік невеликого зросту, Василь Жагалюк, сивенький, як голубець, бо мав уже дев’яносто п’ять літ. Тут за п’ять днів почали їхати на ту гостину убогі, і їхав два тижні транспорт за транспортом. Котрі перші приїжджали, то займали перші місця коло столів. Так було зайнятих близько п’ятдесяти тисяч місць. А решта не мали місця і стояли. Тоді пан з управителем вийшли на поле і побачили, що страшно багато тисяч ще є, і коли б знав був пан, то не зачинав би гостини. А ще ж кожному вбогому в газеті пообіцяв по ринському. Буде замало панського нового маєтку. І каже пан:
– Я вдурію, що послухав жінки! Що тепер маємо робити?
А управитель каже йому:
– На то є спосіб! Тут багато наїхало таких, що можуть працювати.