урочистості з нагоди відкриття тамтешнього українського університету, другого національного вишу, заснованого за режиму Скоропадського[81]. На урочистостях перебувала вся державна й політична верхівка, в тому числі й Шаповал. Свої враження він докладно описав у споминах, які нам пощастило виявити у фондах Слов'яно-Балтійського відділу Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Мемуарист залишив для нас й інші відомості, що дозволяють намалювати іншу картину подій, які незабаром укотре перевернули Україну догори ногами.
Після повернення до Києва, як пригадував М. Шаповал, дослівно «через декілька днів», тобто не раніше 25 жовтня[82], він рано-вранці вийшов у Чехівський провулок з буднику №6, в якому мешкав. Тут сталася його випадкова зустріч з його давнім колегою Андрієм Макаренком.
Хто такий Андрій Макаренко?
Один із персонажів, яких доля буквально винесла – нехай і на дуже короткий час – на авансцену нашої політичної історії 1919—1920 pp. залишив по собі такі відомості.
Народився 1886 р. в Гадячі Полтавської губернії. Даних про освіту немає. 1917 р. – голова Всеукраїнської спілки залізничників. За часів Української Держави – директор департаменту Міністерства залізниць. Член Директорії УНР. Від 1920 р. – на еміграції. Помер у 1951 р. в м. Х'юстон (США).[83]
Хто створив Директорію? Свідчення Шаповала – продовження
На розі Чехівського провулка та вул. Столипінської вони зупинилися. Макаренко нарікав на «хижацтво» гетьманщини і розповідав про саботаж вивезення українського майна на Дон. Він сказав Шаповалові, що Міністерство шляхів сполучення, в якому він, Макаренко, працював, організувало «окрему сторожу» на чолі з генералом Осецьким, помічниками якого були полковники Віктор Павленко (Лівобережна залога) та Хилобоченко (Правобережна залога), «обидва, – за словами Микити Шаповала, – люди для України вірні». Далі «випадкова» розмова набула такого характеру:
Андрій Макаренко:
– «організація сторожі полягає в тому що тепер генерал Осецький зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав дещо службового штату»,
– «вже принято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці»,
– проблема полягає в тому, що військове міністерство хоче перебрати їх «під свою руку».
М. Ш.: «Чи можете в певний час зупинити рух залізниці?» А. М.: «Можу! Наша головна рада залізничників скаже, і буде зроблено».
М. Ш.: «Для мене було поки що досить. Думки миготіли і вихрували. Далі ми говорили про безнадійність і безцільність всяких пертрактацій з Скоропадським і з німцями, що українську справу можна зрушити з місця тільки боротьбою активною…
– А що якби повстання? – питаю».
A. M.: «Це єдине, що треба робити!»
М. Ш: «Далі ми навперебій заговорили про озброєне повстання проти гетьмана і німців».[84]
Вияснивши, що у випадку повстання його організатори можуть реально