і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох із пороком серця, і вони теж зізнались.
– Найкраще, – зауважив один із симулянтів, – удавати божевілля. Поряд із нашою палатою є таких двоє: учителі. Один удень і вночі безперестанку кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес над Галілеєм!» А другий гавкає, спочатку тричі поволі: «Гав, гав, гав», – потім підряд п’ять разів швидко: «Гав-гав-гав-гав-гав», – і знову поволі, і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку теж хотів удати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, й збирався проповідувати про непогрішність Папи Римського, але кінець кінцем за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Мaлої Стрaни рак шлунка.
– А я знаю одного сажотруса із Бржевнова, – додав інший хворий, – той вам за десять крон викличе хіба ж таку гарячку, з вікна вистрибнете.
– Дурниці! – заперечив другий. – У Вршовіце є одна повитуха, то вона за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.
– Мені викрутили ногу за п’ятірку, – почувся голос із ліжка під вікном, – за п’ять крон і три кухлі пива.
– Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, – заявив його сусід, висхлий, мов тичка, – назвіть мені яку-будь отруту, котрої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутні випари, хрупав миш’як, курив опій, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірковуглеці й пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовчний міхур, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.
– Найкраще, – пояснив хтось біля дверей, – впорснути собі гасу під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни та має спокій.
– Ось бачите, – сказав Швейк, – все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого монарха. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцегарні, хай там собі оклигує. Ніяких ліжок із матрацами або плювальниць, як оце тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти. Потім, коли обидва від таких ліків на той світ пішли, ця історія дійшла до парламенту й потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу та перетрусили наші скриньки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не в мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був телепень, дай йому Господи царство небесне, як почав, і «стій, – каже, – струнко», і «кажи, хто це писав до тих газет», і «я тобі, як не скажеш, роздеру пащеку від вуха до вуха й запроторю до тюрми, та й почорнієш». Потім ще з’явився полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати: «Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie unglückliches Mistvieh!