моєї дружини. Згода?
Дюруа зніяковів і почервонів. Пробурмотів нарешті:
– Та… одежі відповідної немає.
Форестьє геть здивувався.
– Немає фрака? Отаке! А це ж річ конечна. В Парижі, бачиш, краще ліжка не мати, ніж фрака.
Потім відразу, порившись у кишені в жилеті, видобув купу золота, взяв два луї, поклав перед колишнім товаришем і сказав щиро та просто:
– Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на сплату потрібну одежу; роби, як знаєш, тільки приходь завтра обідати о сьомій з половиною, на вулицю Фонтен, сімнадцять.
Дюруа схвильовано взяв гроші, бурмочучи:
– Який ти ласкавий, дуже дякую тобі, повір, що не забуду…
Той урвав його:
– Ну гаразд! Ще по шклянці, чи що? – й крикнув: – Хлопче, пару шклянок!
Коли випили, журналіст спитав:
– Хочеш, погуляємо трохи з годинку?
– Залюбки!
І знову пішли до Мадлени.
– Що ж нам робити? – спитав Форестьє. – Кажуть, що в Парижі не гуляють без діла. Неправда. Я, коли йду ввечері, ніколи не знаю, куди саме. В лісі тільки з жінкою цікаво гуляти, а не завжди маєш яку-небудь під рукою: концерти по кафе можуть розважити мого аптекаря й дружину його, але не мене. Що ж робити? Нема чого. Тут треба було б улаштувати літній сад, як парк Монсо, щоб уночі був відкритий, де можна було б послухати гарної музики й випити чогось холодного під деревом. Це було б не місце розваги, а місце гуляння; за вхід брати дорого, щоб привабити гарненьких дам. Щоб можна було походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, коли хочеш послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись у Мюзара[1], але там тхнуло шинком – забагато танців, а мало місця, тіні й затишку. Якби гарний величезний сад. Розкіш була б. Куди ти хочеш піти?
Дюруа зніяковів, не знав, що казати. Потім зважився:
– Я не був у Фолі-Бержер. Охоче погуляв би там.
Товариш його скрикнув:
– Фолі-Бержер, кажеш? Там же задуха, як у печі. Проте ходімо, там завжди втішно.
І пішли назад на вулицю Фобур-Монмартр.
Ілюмінований фасад закладу освітлювало чотири вулиці, що коло нього сходились. Низка візників чекали роз’їзду.
Форестьє рушив до вхідних дверей, але Дюруа спинив його:
– Ми забули придбати квитки.
Той поважно відповів:
– Зі мною не платять.
Коло контролю йому вклонились три контролери. Середній дав йому руку. Журналіст спитав:
– Є гарна ложа?
– Звичайно, пане Форестьє.
Він узяв поданий йому купон, відчинив оббиті повстю та шкірою двері, і вони опинились у залі.
Тютюновий дим прозорим туманом оповив сцену й другий бік театру. Невпинно знімаючись тонкими білястими цівками з цигар та цигарок, що всі курили, цей легкий туман підносився, збирався при стелі й стояв під широкою банею, круг люстри й над галереєю другого ярусу цілими хмарами диму.
В широкому коридорі, що виходить у кругойдуче фойє, де серед чорної