«В очах вісімнадцятирічного хлопчика кожна жінка – красуня».
– Чудово, – відповів професор, – тепер я можу вам відкрити, що ваша божественна співачка, ваша сирена, ваша таємнича красуня – Консуело.
– Як? Вона? Ця замазура? Цей чорний худенький коник? Бути не може, маестро!
– Саме вона, ясновельможний графе. Хіба ви не вважаєте, що вона була б звабною примадонною?
Граф зупинився, обернувся, ще раз подивився здалеку на Консуело і, склавши руки, з комічним розпачем вигукнув:
– Праведне небо! Як можеш ти допускати такі помилки, наділяючи вогнем геніальності таких погануль!
– Виходить, ви відмовляєтеся від ваших злочинних намірів? – запитав професор.
– Авжеж.
– Ви обіцяєте мені це? – додав Порпора.
– О, присягаюся вам! – відповів граф.
Розділ З
Народжений під небом Італії, вирощений волею випадку, як морський птах, бідний сирота, занедбаний, одначе щасливий у сьогоденні й такий, що вірить у майбутнє, Андзолето, цей безсумнівний плід любові, цей дев'ятнадцятирічний красень юнак, що безборонно проводив цілі дні біля маленької Консуело на кам'яних плитах Венеції, аж ніяк не був новачком у любові. Пізнавши радощі легких перемог, які не раз випадали на його долю, він би вже зносився та, можливо, розбестився, якби жив у нашому сумному кліматі й якби природа не обдарувала його таким міцним організмом. Одначе, рано розвинувшись фізично, призначений для довгої й сильної зрілості, він іще зберіг чисте серце, а незайманість його стримувалася волею. Випадково він зустрівся з маленькою іспанкою, що набожно виспівувала молитви перед статуєю мадонни; і, щоб повправляти свій голос, він співав із нею при світлі зірок цілими вечорами. Зустрічалися вони й на піщаному морському узбережжі Лідо, збираючи черепашки: він – для їжі, вона – щоб робити з них чотки та прикраси; зустрічалися й у церквах, де вона молилася Богові всім серцем, а він видивлявся на гарних дам. І при всіх цих зустрічах Консуело здавалася йому такою доброю, лагідною, послужливою й веселою, що він, сам не знаючи як і чому, зробився її другом і нерозлучним супутником. Дотепер Андзолето знав у любові лише насолоду. До Консуело він почував дружбу, але як син народу й краши, де пристрасті мають перевагу над прихильностями, він не зумів дати дружбі цій іншої назви, як любов. Коли він заговорив про це з Консуело, та лише зауважила: «Якщо ти в мене закоханий, виходить, ти хочеш зі мною одружитися?» На що він відповів: «Звичайно, якщо ти згодна, ми одружимося».
Відтоді це було справою вирішеною. Можливо, для Андзолето любов ця й була забавою, але Консуело вірила в неї найсерйознішим чином. Безсумнівним було одне: юне серце Андзолето вже знало ті суперечливі почуття, ті заплутані, складні переживання, які тривожать і порушують спокій людей пересичених і вносять розлад у їхнє існування.
Полишений на свої бурхливі інстинкти, жадібний до задоволень, люблячи тільки те, що могло дати йому щастя, і ненавидячи й уникаючи всього, що заважає веселощам, прагнучи жити й відчуваючи життя з незвичайною гостротою, як артист аж до самих кісток, він дійшов висновку,