пані Арну. Можливо, що й вона, як і інші, навідується сюди; і щоразу, коли він бував у Тюїльрі, серце його билося в надії побачити її. В сонячні дні він прогулювався аж до Єлисейських Полів.
Недбало розкинувшись у колясках, повз нього проїжджали жінки з розмаяними під вітром вуалями; коні ступали розміреним кроком; жінки злегка похитувалися, й блискуча шкіpa сидінь поскрипувала. Екіпажів ставало дедалі більше, і, починаючи від Круглого майданчика, вони вповільнювали рух і загачували всю дорогу. Грива була впритул до гриви, ліхтар біля ліхтаря; сталеві стремена, срібні гнуздечки, мідні пряжки то тут, то там ряхтіли блискучими цятками серед куцих рейтузів, білих рукавичок і хутер, що звисали на герби каретних дверець. Він почував себе так, ніби загубився в якомусь далекому світі. Його погляд блукав по жіночих голівках, і навіть невиразна подібність обличчя будила в ньому спомини про пані Арну. Він уявляв її посеред цього стовпища в маленькій кареті, схожій на карету пані Дамбрез. Але сонце вже заходило, і холодний вітер здіймав пилюку. Візники ховали підборіддя в коміри, колеса починали миготіти швидше, і під ними скрипів утрамбований гравій; всі екіпажі мчали по довгій алеї, то черкаючи, то обганяючи один одного, а потім на майдані Згоди роз'їжджалися в різні боки. За Тюїльрі небо набувало аспідної барви. Дерева саду з ліловими верхів'ями утворювали собою два великі масиви. Запалювалися газові ріжки, і Сена, зеленава по всій своїй довжині, покривалася біля мостових биків сріблястими брижами.
Фредерік ходив обідати по абонементу за сорок три су в ресторан на вулиці Лагарп.
Зневажливо дивився він на старенький прилавок червоного дерева, заплямовані серветки, погано вимитий срібний посуд і капелюхи, почеплені на стінці. Його оточували студенти, такі самі, як і він. Вони говорили про своїх професорів, про своїх коханок. Та що йому до тих професорів! Хіба він має коханку? Уникаючи їхніх веселощів, він приходив якомога пізніше. На столах лежали недоїдки. Два лакеї, стомившися, дрімали в кутку; запахи кухні, ламп і тютюну наповнювали спорожнілу кімнату.
Потім він повільно вертався на вулицю. Похитувалися ліхтарі, на калюжах тремтіли довгі жовтуваті відблиски. Під парасолями вздовж хідників ковзали тіні. Бруківка була нечиста; налягала імла, і йому здавалося, що вологий морок, сповиваючи його, невпинно опускався на серце.
Його мучили докори сумління. Він почав знову відвідувати заняття. Але нічого не знав із того, що вже пояснювалося раніше, і через те йому важко було похопити найпростіші речі.
Він заходився писати роман під назвою «Сільвіо, син рибалки». Дія відбувалась у Венеції. Героєм він був сам, героїня – пані Арну. Називалась вона Антонія, і, щоб заволодіти нею, він убивав кілька дворян, палив частину міста й співав під її балконом, де коливалися під подихом вітерцю червоні штофні фіранки, як на бульварі Монмартр. Надто відверта подібність занепокоїла його, коли він її помітив; Фредерік перестав писати далі, і його бездіяльність стала ще більша.
Тоді він почав благати Делор'є приїхати й