очі, приплюснутий ніс чимось нагадували морду добродушного собаки.
– Не впізнаєш нас? – мовив Юссоне. Так звали молодика з вусиками.
– Але ж… – пробурмотів Дюссардьє.
– Ну, годі тобі прикидатися дурником! – вів далі Юссоне. – Добре відомо, що ти студент-юрист, так само як і ми.
Незважаючи на їхні підморгування, Дюссардьє нічого не міг второпати. Здавалося, він силкувався щось пригадати і раптом спитав:
– Знайшли мій пакунок?
Фредерік, утративши надію, високо звів очі. Юссоне не розгубився й відповів:
– А! Папку, в якій ти носиш конспекти лекцій? Так, так, заспокойся!
Вони ще завзятіше заходилися кивати й підморгувати. Нарешті Дюссардьє зрозумів, що вони прийшли допомогти йому, і замовк, боячись ненавмисне їх виказати. До того ж йому було ніяково, що його підносять до звання студента і прирівнюють до паничів, у яких такі білі руки.
– Може, ти хочеш кому-небудь щось переказати? – спитав Фредерік.
– Ні, дякую, нікому.
– А рідним?
Він опустив голову й не відповів: сердега був підкидьком. Обидва приятелі здивувалися, не розуміючи, чому він мовчить.
– Є в тебе що курити? – знову спитав Фредерік.
Дюссардьє помацав у кишені й витяг уламки люльки, чудової пінкової люльки з цибухом чорного дерева, срібною кришкою та бурштиновим мундштуком.
Він три роки трудився, щоб зробити з неї мистецький твір. Він завжди тримав люльку в замшевім футлярі, курив якомога повільніше, ніколи не клав її на мармур і щовечора вішав над узголів'ям свого ліжка. Тепер він торохтів друзками в руці, з-під нігтів якої сочилася кров; опустивши голову на груди й відкривши рота, він зосередженим, невимовно печальним поглядом роздивлявся рештки своєї втіхи.
– Може б, дати йому сигар? – пошепки спитав Юссоне, пориваючись дістати їх.
Фредерік уже встиг покласти на віконце повний портсигар.
– Бери! До зустрічі! Кріпись!
Дюссардьє вхопив простягнені йому руки. Він палко стискав їх, голос його вривався від сліз.
– Що? Це мені!.. Мені!..
Приятелі, щоб уникнути його подяки, вийшли і разом пішли снідати в кафе «Табуре», що навпроти Люксембурзького саду.
Розрізуючи біфштекс, Юссоне сказав своєму супутникові, що він працює в журналах мод і складає реклами для «Художнього промислу».
– У Жака Арну? – спитав Фредерік.
– Ви його знаєте?
– Так… Тобто ні. Тобто якось я бачив його, познайомився з ним.
Фредерік байдужим тоном спитав Юссоне, чи бачиться він із його дружиною.
– Вряди-годи, – відповів журналіст.
Фредерік не наважувався розпитувати далі; ця людина посіла віднині в його житті чільне місце; він заплатив за сніданок, що не викликало жодних заперечень з боку Юссоне.
Симпатія була взаємна; вони обмінялися адресами, і Юссоне по-дружньому запросив його пройтися з ним до вулиці Флерюс.
Вони