чубом, багровим лицем і невдоволеним виглядом, на порозі став сам Арну.
– На тобі! Яка чортяка вас принесла? Заходьте!
Він завів його, але не в будуар і не до свого покою, а в їдальню, де на столі стояла пляшка шампанського й два келихи; він уривчасто запитав:
– Ви, любий друже, маєте до мене якусь пильну справу?
– Ба ні! Нічого, нічогісінько! – промимрив юнак, вигадуючи привід для свого візиту.
Нарешті Фредерік сказав, що зайшов довідатись про нього, бо чув од Юссоне, ніби він у Німеччині.
– І не думав про те! – відповів Арну. – Ну й ворона, отой хлопчисько, все чує навиворіт!
Щоб приховати своє спантеличення, Фредерік став походжати по кімнаті. Зачепивши ногою стільця, він скинув парасольку, що лежала на ньому; ручка слонової кості розбилася.
– Боже мій, як жаль! – вигукнув він. – Я зіпсував парасольку пані Арну!
На ці слова торговець підвів голову і якось дивно посміхнувся. Фредерік, користуючись із нагоди, заговорив про пані Арну, спитав:
– Чи можна її побачити?
Виявляється, вона була в своїх рідних краях, у хворої матері.
У нього не вистачило духу запитати, скільки триватиме її відсутність. Він спитав лише, з яких країв пані Арну.
– Із Шартра. Це вас дивує?
– Мене? Ні! Чому? Нітрохи!
Тепер вони не знаходили нічогісінько, про що можна було б говорити. Арну, скрутивши цигарку, ходив навколо столу і відсапувався. Фредерік, прихилившись до груби, озирав стіни, шафу, паркет; і в його пам'яті, точніше, перед очима проходили чарівні образи. Нарешті він пішов.
У передпокої на підлозі валявся зібганий на кульку клаптик газети, Арну підібрав його і, звівшись навшпиньки, запхав у дзвоник, щоб продовжити, як він сам сказав, порушений пообідній відпочинок. Потім, тиснучи Фредерікові руку, попросив:
– Будь ласка, попередьте воротаря, що мене нема вдома. – І люто грюкнув дверима за його спиною.
Фредерік східець по східцю зійшов донизу. Невдача першої спроби відібрала в нього надію на подальший успіх. Настали три місяці нудьги. Занять у нього не було жодних, і неробство ще більше поглиблювало його печаль.
Цілі години споглядав він із висоти свого балкона річку, що линула між сіруватими набережними, почорнілими де-не-де від бруду стічних труб; при березі був пришвартований пліт для прання білизни, де хлоп'ята інколи забавлялися, купаючи в мулистій воді пуделя. Він не обертався ліворуч, у бік Кам'яного мосту біля собору Богоматері та трьох висячих мостів, а завжди втуплював погляд лише на набережну Берестів, на купи старих дерев, схожих на липи біля пристані Монтеро. Вежа св. Якова, Ратуша, церкви св. Гервасія, св. Людовіка, св. Павла височіли прямо навпроти, поміж нагромаджених дахів, а зі сходу, на Липневій колоні, ніби величезна золота зоря, виблискував ангел, тоді як із другого краю небосхилу здіймалася круглою озією блакитна баня Тюїльрі. По цей бік, десь за тими спорудами, мав бути будинок пані Арну.
Фредерік вертався в кімнату;