помітив удалині, на Аркольському мосту, Юссоне. Той знаками став його звати, а коли Фредерік зійшов із п'ятого поверху, сказав:
– Справа ось яка: в суботу, двадцять четвертого, іменини пані Арну.
– Що? Так її зовуть Марія!
– І Анжела. Це не має значення. Святкуватимуть у них на дачі, в Сен-Клу; мені доручено повідомити вас. О третій годині біля редакції на вас чекатиме екіпаж. Отже, домовились! Даруйте, що потурбував. Спішу – в мене багато справ!
Тільки-но Фредерік вернувся, воротар подав йому листа:
«Пан і пані Дамбрез просять пана Ф. Моро зробити їм честь – завітати на обід у суботу, 24 цього місяця. Звольте відповісти».
«Надто пізно», – подумав він.
Проте він показав листа Делор'є. Той вигукнув:
– Ага! Нарешті! Але ти нібито незадоволений? Чому?
Фредерік після деякого вагання сказав, що на цей день він дістав інше запрошення.
– Зроби мені приємність – начхай на вулицю Шуазель! Кинь оті дурощі! Якщо ти соромишся, я напишу за тебе відповідь.
І клерк у третій особі написав, що запрошення прийнято.
Знаючи світ лише крізь лихоманку власних жадань, Делор'є уявляв його як штучний витвір, що діє за математичними законами. Званий обід, зустріч із впливовою особою, усмішка вродливої жінки могли викликати низку вчинків, які випливають один із одного, і мати величезні наслідки. Деякі паризькі салони були, на його думку, машинами; вони приймають сирий матеріал і, переробивши його, надають стократ більшої вартості. Він вірив, що трапляються куртизанки, котрі дають поради й дипломатам, вірив у вигідні шлюби, укладені за допомогою інтриг, у геніальних каторжників, у випадковість, покірну сильній руці. Нарешті, він вважав знайомство з Дамбрезами таким корисним і говорив так красномовно, що Фредерік уже не знав, яку прийняти ухвалу.
В кожному випадку, якщо пані Арну іменинниця, він повинен подбати про подарунок для неї; він, звісно, подумав про парасольку, бо хотілося загладити свою незграбність. І саме трапилась йому китайська парасолька сизого шовку, з різьбленою ручкою слонової кості. Але ж вона коштувала сто сімдесят п'ять франків, а Фредерік не мав жодного су, жив навіть у борг, очікуючи грошей, що їх висилали йому кожні три місяці. Проте він конче хотів купити її, і хоч йому те було бридко, звернувся до Делор'є.
Делор'є відповів, що в нього нема грошей.
– Мені потрібно, – сказав Фредерік, – дуже потрібно!
А коли Делор'є і вдруге вибачився, він утратив терпіння:
– Ти міг би інколи…
– Що?
– Нічого!
Клерк зрозумів. Він узяв із свого припасу потрібну суму і, відраховуючи монету по монеті, сказав:
– Розписки не вимагаю, бо живу твоїм коштом!
Фредерік кинувся йому на шию, палко запевнюючи в сердечній дружбі. Делор'є зостався холодний. Другого дня він помітив на роялі парасольку.
– А! Он навіщо гроші!
– Я, мабуть, верну її, – легкодухо відповів Фредерік.
Прислужився