проникаючи крізь жалюзі, розривав глибоку тишу й линув у блакитне небо.
Нараз вона замовкла: прийшли сусіди, подружжя Удрі.
Потім вона сама з'явилася на ґанку, а коли ступала по східцях, Фредерік побачив її ногу. Пані Арну була в одкритих черевичках бронзової шкіри з трьома перехресними ремінцями, що золотою решіткою окреслювались на тлі панчохи.
Над'їхали гості. Крім адвоката Лефошера, все це були завсідники четвергів. Кожен приніс якийсь подарунок: Дітмер – сирійський шарф, Розенвальд – альбом романсів, Бюр'є – акварель, Сомбаз – карикатуру на самого себе, а Пеллерен – рисунок вуглем, на якому зображено було щось ніби танець смерті, огидну фантазію, річ пересічну. Юссоне взагалі нічого не подарував.
Фредерік виждав і після всіх підніс їй свого подарунка.
Вона щиро подякувала. Тоді він мовив:
– Але ж… це майже борг! Я був такий лихий на себе…
– За що? – спитала вона. – Не розумію!
– До столу! – втрутився Арну і вхопив його під руку; потім шепнув на вухо: «Ну ж ви й недотепа!»
Ніщо не виглядало приємніше за їдальню, пофарбовану під колір зеленавої води. На одному з її кінців кам'яна німфа занурювала кінчик ноги у басейн, що мав форму мушлі. Крізь одчинене вікно було видно весь сад із довгим моріжком, обіч якого височіла стара шотландська сосна, більше як наполовину всохла; клумби були насипані неоднакової висоти; за річкою широким півколом розлягалися Булонський ліс, Нейї, Севр, Медон. За решіткою, просто навпроти, мчав по воді вітрильний човен.
Спершу говорили про цей краєвид, потім про пейзаж взагалі, і суперечки ще тільки починалися, коли Арну звелів служникові запрягти о пів на десяту коней у кабріолет. Лист од касира кликав його до міста.
– Хочеш, я поїду з тобою? – сказала пані Арну.
– Авжеж! – І він віддав їй низький уклін. – Ви ж знаєте, добродійко, що без вас я жити не можу.
Всі почали її вітати, що вона має такого милого чоловіка.
– О! Та я ж не сама! – лагідно зауважила пані Арну, киваючи на дочку.
Тоді знову мова перекинулась на малярство, заговорили про картину Рюїсдаля, на якій Арну сподівався заробити значну суму, і Пеллерен спитав його, чи правда, нібито горезвісний Саул Матіас минулого місяця приїжджав із Лондона і пропонував за неї двадцять три тисячі франків.
– Щонайчистісінька правда! – І Арну обернувся до Фредеріка: – Це саме той добродій, з яким я того вечора був в «Альгамбрі», не з власної волі, запевняю вас, – ті англійці нітрохи не цікаві!
Фредерік, підозрюючи в листі мадмуазель Ватназ якусь амурну історію, дивувався легкості, з якою статечний Арну знайшов пристойний привід, щоб утекти в місто, але ця нова брехня, зовсім непотрібна, змусила його вирячити очі.
Торговець спитав із невинним виглядом:
– А як звати отого високого юнака, вашого приятеля?
– Делор'є, – не задумуючись відповів Фредерік.
І, щоб загладити вину, яку він відчував перед клерком, почав вихваляти