Тейрезія й повернешся сюди разом з ним.
Евніка підвелася, тремтяча, зі сльозами в очах, і вийшла, невдовзі ж повернулася з доглядачем атрію критянином Тейрезієм.
– Візьмеш Евніку, – сказав йому Петроній, – і даси їй двадцять п'ять різок, але так, аби не зіпсувати шкіру.
Сказавши те, пішов до бібліотеки і, сівши за стіл із рожевого мармуру, почав працювати над своїм «Бенкетом Тримальхіона».
Але втеча Лігії та хвороба маленької Августи надто відволікали його від думки, так що не міг довго працювати. Особливо хвороба ця була важливим випадком. Петронію спало на думку, що коли імператор повірить, що Лігія навела чари на маленьку Августу, то відповідальність може впасти й на нього, адже на його прохання привели дівчину до палацу. Вважав, одначе, що при першому ж побаченні з імператором зуміє в який-небудь спосіб пояснити йому недоречність такого припущення, дещо розраховував на певну прихильність, яку мала до нього Поппея, приховуючи її, щоправда, старанно, але не так старанно, щоб він не міг її вгадати. За хвилину теж стенув плечима на свої побоювання й вирішив іти до триклінію, щоби підкріпитись, а затим звеліти нести себе до палацу, потім на Марсове поле, а потім до Хрисотеміди.
Але по дорозі до триклінію, при вході до коридору, призначеного для челяді, вздрів раптом струнку постать Евніки під стіною серед інших рабів і, згадавши, що не дав Тейрезію іншого наказу, окрім як висікти її, нахмурив знову брови й почав шукати його очима. Не помітивши його, одначе, між слуг, звернувся до Евніки:
– Чи висікли тебе?
А вона вдруге кинулася до його ніг, притислася до країв його тоги, відповіла:
– О, так, володарю! Висікли! О, так, володарю!..
В голосі її бриніла ніби радість і вдячність. Очевидно, вважала, що покарання замінило їй вигнання з дому і що тепер може залишитися. Петронія, що зрозумів це, здивував той пристрасний опір рабині, але надто був досвідченим знавцем людської натури, аби не здогадатися: хіба що любов могла бути приводом такого опору.
– Чи маєш коханця в цьому домі? – запитав.
А вона враз підвела на нього свої блакитні очі, повні сліз, і відповіла так тихо, що ледве можна було почути:
– Так, володарю!..
І з тими очима, з відкинутим назад золотавим волоссям, зі страхом і сподіванням на обличчі була така прекрасна, дивилася на нього так благально, що Петроній як філософ сам оголосив могутність любові, а як естет шанував усяку красу, відчув до неї щось на зразок жалості.
– Котрий із них є твоїм коханцем? – запитав, хитнувши головою в бік рабів.
Але на те запитання не було відповіді, тільки Евніка схилила обличчя аж до його стоп і лишилася нерухомою. Петроній обвів поглядом рабів, між якими були красиві й ставні юнаки, та з жодного обличчя не міг нічого вичитати, а натомість усі мали якісь дивні усміхи; потім подивився ще на Евніку, що лежала біля його ніг, і пішов мовчки до триклінію.
Підкріпившись, наказав нести себе до палацу, а потім до Хрисотеміди, в якої і пробув до пізньої ночі.