неси, кому кау?
Телята побачили корів і рвуться у своїх загородах, мечуться. Корови теж непокояться – і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доярі до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато – раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доїння відбувається бистро, раз заведеним трибом. Молоко несуть до стаї у спеціальних дерев'яних відрах і там зливають у велику путину: в ній міститься весь одноразовий удій. З коровами стараються упоратися скоріше.
Із вівцями справа складніша. Загорода для корів одна, посеред неї жолоб, ключі та розсохи на телята – от і все. Кошара ж на овець завжди будується трохи по-інакшому.
Насамперед вона не одна, а дві. Менша – ніби передпокій, і більша – як вітальня вже чи спальня. Переділяються ці частини між собою так званою стрункою. Це найголовніше місце кошари.
Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка – не висидів би довго.
Приганяють вівці в меншу загороду, і жива маса заповнює відгороджене місце по береги. Пастухів і не видно у тім живім киселі, що ворушиться весь, хоч вівці й стоять ніби.
Бистро займають місця пастухи на своїх віблєках[63] у струнці. Наймолодший – це гонінник – вже озброївся в прут і то доконче з листям.
– Ік бес гонив голим – могло би молоко пропасти. Наш ватаг дуже за тим си дивит.
Гонінник вимахує прутом і кричить: «Рист!.. Рист!..»
Старі вівці не чекають і пхаються самі в струнку: набухле вим'я гонить їх туди. Вівчар ловить вівцю за хребет, підтягає її до свого сідця і зараз же розставляє коліна, щоби часом не пропхалася мимо яка друга вівця, ще не здоєна.
Доїння відбувається з блискучою швидкістю. Олекса придивляється: трохи не так тут доять, як у Печеніжині. Насамперед вівчар продоює дійки пальцями, а потім гуркає відразу з цілої ікри. Це дає найбільшу порцію молока. Після того «віцєпує, відциркує» решту молока кількома рухами – і вівцю здоєно.
– Рист! – кричить дояр.
Здоєна вівця просувається у велику загороду, а гонінник тим часом уже нагнав другу. Так це і йде безперервним потоком. З коровами – видоїв їх і вже кінець. З вівцями ні: їх треба ще гнати на погірник, на пашу, де вони трошки походять, трошки попасуться на ніч. Паша на тім погірнику носить спеціальну назву – порняла. Це здебільшого дрібна густа трава бриндуша. Вона низенька, ся травка, а в корені має малу білу кульку. Вівці люблять сю траву й охоче її поїдають.
Олекса дивиться на те все кипуче життя, і йому соромно стояти так без діла. Запропонував би свої послуги – так де? Доїти? Видно, не довірили б. Гнати? Там досить і одного. І Олекса стояв із товаришами. Це давало дисонанс. Лукєн – це той пастух, що зустрів хлопців, – мовби догадується і пропонує Олексі з товаришами попасти вівці на погірнику.
– На вечеру ми вас закличемо, не бійтеси.
Олекса