що тобі велят. Пашя там є, то вже ти не бреши. А тобі не подобаєси, що там близько ніхто не пасе та й нема з ким тобі дзєвкати.
Пастух відходить засоромлено із розкритими картами, а Олекса ще раз переконується, що ватаг дійсно все знає.
Олекса не йде з пастухами. Він просить у ватага дозволу зостатися у стаї.
– Може би, я що вам допоміг…
Ватаг кидає ласкавим якимось поглядом на хлопця.
– Що там твоєї допомоги. Хочеш придивитиси, єк то йдет у стаї, то так і кажи. Зоставайси, я не бороню.
Таки направду цей ватаг усе знає. Бо дійсно Олекса зостається для того, аби ближче побачити життя стаї, бо як пастушити – він уже знає. Тим більше, що буде, мабуть, дощ: небо все у хмарах, навіть падає вже маленький «мачкатий» дощик.
Але, на превелике здивування Олекси, ватаг, уважно поглянувши на небо, нараз каже:
– Файна днинка нині має бути.
Погляд Олекси виявив здивування. А ватаг:
– Що? Гадаш, дощ? Меш тоді видіти.
Рішуче цей ватаг знає навіть, що чоловік думає… Ватаг помовчав трохи.
– У нас тут ріжного мож си надивити. Зрання світло, чисто, файно – а з полуднє йк ударит плова з громами. Єк піллє дощ… Вімочіт гет пастухів і худобу. А перед… у саму Петрівку крупа падала, а витак зима. Ає… Таки зима йшла.
Вже виряджено всіх, Олекса з ватагом вертають до стаї.
Вчора був вечір, до того Олекса чув себе занадто втомленим і не міг розглянутися по стаї, тепер із цікавістю приглядався, як то ставлять стаї у чорногірських полонинах.
Оструб,[64] як і хатній, лиш вікон немає й стелі, а просто на острубі кізли, на них дах із драниць по обидва боки. І димаря нема, в одному й другому причілках діри для виходу диму – й годі. Двері одні. Ділиться стая на три частини. Перша назовні – це так зване піддашшя перед дверима. Воно без оструба, але зате має стелину – там сушаться звичайно будзи.[65] Далі більша частина стаї – житло пастухів. Але назву має не по людях, а по тому, що тут горить ватра: називається ватарник. Очаг – це ж святая святих древнього чоловіка. Він, очаг цей, міститься не зовсім посередині ватарника, а під середньою стіною. Вогонь горить тут невгасимо. Вдень його підтримує ватаг, а вночі спеціальний хлопець, якого так і називають спузар, бо він, маючи діло з вогнем, вічно вимазаний у спузі, а вмиватися не має коли. Він і зараз товчеться іще по стаї, ще не ліг – варить щось у котлі.
А котел сей висить не так собі просто. Там ціле приладдя, яке дозволяє пересувати той котел в усіх можливих напрямках. При усіх отих таємних процесах, коли з молока робиться і сир, і будз, і бринза, і вурда, і керлиба, і жентиця, і ще всякі продукти, ступінь температури відіграє дуже велику роль, тому треба мати під рукою гнучкий і послушний апарат – от він і є у вигляді верклюга й берфели.
Механізація не складна. При серединній стіні стоїть у петлях верклюг – то є стовп, що може крутитися на своїй осі. Від нього йде роздвоєне коліно, і в тих вилках ходить