попом?
III
А бесіда дійсно була цікава. Бо й сам піп сапогівський був дуже цікава людина. Казали про нього, ніби він був досить видною шпицею у колесі ієрархічнім, але ставився шорстко проти посягань римо-католиків, «Польща» вз'їлася на нього, знайшли причину його деградувати й вислати звичайним попом сюди, на далеку гірську парохію.
Мабуть, так воно й було в дійсності, бо сапогівський піп головою цілою стояв вище звичайних півграмотних сільських попиків, знав латину, був очитаний, вів перепис – ку з якимись вищепоставленими людьми – словом, був якоюсь загадкою.
Від звичайного попівського оточення стояв осторонь, бо йому просто не було про що балакати з отою сільською мізеротою. З двох перших слів він забивав кожного такого сільського єгомостя, й цей єгомость починав лупати очима, червоніти за своє неуцтво і незнайство.
Так було в приватній бесіді, так було й на соборчиках, де отець Кралевич, забравши голос, покривав усіх своєю вимовністю, дивував ерудицією, пересипав мову латинськими фразами, слухаючи яких, сільські попики тільки ляпали вухами.
Був гарячим прихильником греко-католицького обряду, а тому гарячим супротивником римо-католицьких натисків. Це було слабе його місце, й тут, хто хотів би спровокувати отця Кралевича, міг загнати його, як завгодно, далеко.
Нервовий, полохливий, він, видно, не вмів ждати, йому хотілося, щоб одразу все було по його думці – і тому на са-погівськім вигнанню чув себе, як сокіл у тісній клітці: бив крилами й обтріпував собі головне, летюче пір'я.
Коли польське духовенство, виєднавши собі в Римі ще одну прерогативу, торжествувало ще одну перемогу над одвічним своїм ворогом – руським клером, отець Кралевич просто ставав нестямним. Він тратив рівновагу й говорив тоді таке, що збори притихали, а отець декан затуляв вуха й кричав:
– Отче… Отче… Бійтеся Бога… Я нічого не чую, а вас прошу перестати…
– Не чуєте?… Не чуєте? – кричав отець Кралевич і блискав очима по залі. – І ви, отці, не чуєте? І ви не бачите, як latini eppi et clerus[7] перетягають Русь до свого обряду, забирають наші дієцезії й нищать нас. В княжестві Руськім, де перед трьомастами літ ледве який один поляк ritus latini[8] знаходився – що бачимо тепер? А вам се байдуже? З віків, а з тисяча сімсот сімнадцятого року вони тільки й думають, як би й самих єпископів наших під моц свою підбити!.. Але нехай не перетягають струни!.. Бо та преденсія, боятися треба, як би вона нової схизми не породила. Або давньої не одновила…
– Що він говорить!.. Що він говорить! – в повнім одчаю віднянкався до громади отець декан. – Отче!.. Прошу вас… Ми всі єсьмо вірними синами католицької церкви, а тому – які там у нас іще поточні справи?…
Але Кралевича нелегко було позбавити слова, раз він його добився. Тим більше, що аудиторія слухала з тремтячою увагою. Мов заглядали в яку бездонну пропасть, що і солодко, і моторошно.
Всім їм, оцим попикам, давалося взнаки «душохапство» римських колег. Правда, тут, у горах, це явище не було таким поширеним, але все ж спостерігалося