їх придержуватися…
– Як-то – не відомі? Як-то – не відомі? – кипить отець Кралевич, і очі його блискають. – А «Лейтургіаріонь»?…
– Який лі…тур…аріон?…
– Як-то – який?… Що ви?… «Лейтургіаріонь» – се єсть служебник літургій божественних св. Василія Великаго, Іо-анна Златоустаго і Преждеосвященная. Та, певне, ви такої речі не маєте кожний у себе? Та куди ж дивилася ваша власть, дієцезія? Це ж основа наша!.. Устав!.. І не довести до відома рядового священства? Це ж злочин!
– О… вже й я попав у злочинці! – іронічно зітхає отець декан і розводить руками. – Це вже скоро, отці, всі ми, як злочинці, підемо до кукуки, і самий лише отець Кралевич зостанеться у всім деканаті чистий.
Священики підхихикують. Матушка отця Кралевича з тугою дивиться на чоловіка. Він такий розумний, він такий учений, її чоловік; хотілося б, аби його поважали, прислухалися до його слова, а от замість того висміюють, легковажать… Що з усіх оцих панотців нема й одного, що пальця б Кралевича був вартий – а от переморгуються, посмішковуються, сильні своєю масою, конгломератом глупоти.
Оце б забрала його зараз, повела б геть, бо як розгониться, то може наговорити пан Біг знає чого, але як це зробити?
І тому дуже зраділа, коли її чоловік, раптом обірвавши бесіду, заявив, що його щось заболіла голова, отже, він піде на свіже повітря, трохи прохолодиться.
V
Вийшов на подвір'я із задушної і в буквальному, і в переносному смислі атмосфери – і відітхнув вільніше.
Плебанія була убога. Ні садочка, ні квіточка – нічого привітного для ока. Нема де не то сісти, а й стати.
З царинки церковної перелаз на вузенькі суточки. Мабуть, був тут потік колись і вижолобив сутки глибоко. По один бік суток «ограда» церковна, тобто звичайнісіньке гуцульське вориння; по другий – земляний насип невеличкий. То кладовище. Зараз воно було веселе, усе розбарвлене червоними хустками та запасками гуцулок, червоними гитами та сардаками гуцулів. Аж засміятися хотілось, бачачи стільки червоних великих квітів на тлі зелених трав, кущів і дерев кладовища.
Царство мертвих усе рухалося, жило. Купи гуцулів переходили з місця на місце – і тоді здавалося, що то плететься фантастичний многоцвітний вінок із рухливих цвітів. Хто в потребі якій переходить, а хто просто так, із цікавості: подивитися, як люди їдять, послухати, що люди говорять. Підійде до гурту, постоїть, подивиться, послухає – і йде до другого. І нікому це не дивно, ніхто на це не звертає уваги: стоїть чоловік – ну і нехай собі стоїть.
І від усього цього натовпу, мов від гігантського рою бджіл, ішло глухе, одноманітне гудіння. Сотні різних голосів, сотні різних тембрів змішувалися в одну гущу, тратили кольори, ставали гомоном людської товпи. Так вона, товпа, гуде в спокої. В неспокої, мабуть, інакше.
Кралевич став і прислухався. Він ніколи не чув шуму моря – і оце йому здалося, ніби море отак-о повинно гудіти: одноманітно, в якомусь певному середньому тоні. Це в спокої. При бурі, мабуть, інакше.
Лише від найближчих куп гуцулів доходили часом якісь окремі