з охотою слухає всі оті ґречності. Йому подобається, що сі люди завжди так ґречно одне до одного говорять, таке у них багатство всяких формул ввічливості й то загального, щоденного вжитку. Молодші старших цілують в руку, старші взаємно цілуються. Все вказує на певну культуру, на певний тон у громадськім обходженні.
Не сказати, очевидно, щоб бракувало в гуцульськім лексиконі й лайливих слів, а замість ґречностеи і цілування в руку аби не траплялося удару в писок чи топірцем по голові, але все ж не лайка й бійка оприділили для отця Кралевича загальний характер гуцульських відносин, а, власне, лагідність і ввічливість.
До сього часу Кралевич не знав гуцулів. Оце він їх уперше побачив, відколи попав сюди, і йому сподобався цей народ.
«Перебачєйте… даруйте… Прошу вібачити на цим слові… Шєнуючи ваш гонір…» Навіть «шєнуючи слухи ваші»… всіма цими й ще безконечним числом усяких інших формулок гуцул пересипає свою бесіду не тільки з ким вищим себе, а й з рівним. Він не вжиє слова «свиня» без того, аби не попросити вибачення за такий грубий вираз. Ото колись прийшов Кралевич до гуцула, питається, де жінка.
– Обору, перебачєйте, підмітат.
Навіть згадку про цю зовсім чисту роботу чоловік вважає потрібним оздобити формулою ґречності.
Все це подобається Кралевичу. Він полюбив гуцулів, але зійтися з ними ближче не вмів. І хотів, сердечно хотів, а вміння не ставало. Бесіда його завжди була занадто висока, малозрозуміла. А коли він хотів приноровитися – плутався й починав балакати вже дитинячим якимось язиком. Проповіді його були завжди дуже обдумані й розумні – і, мабуть, тому гуцулія їх ані в зуб не розуміла. Найодвертіше позіхання, хухання в усяких дозволених і недозволених місцях – все це Кралевич мав приємність бачити з амвона у відповідь на свою повну цитат із високоучених книг церковну проповідь.
Так і в приватному житті. Другі священики якось уміють підійти під смак гуцула: інший то всяку нагоду використає так що ну! На похороні, скажім, треба «пращєти». То інший так «пращєє», що гуцули нахвалитися не можуть і дякують потім за опровід і словесно, і матеріально – а воно й не шкодить.
От сусід піп, отець Березовський. Парохія така сама або й ще гірша – а хіба ж він так живе? Ого… А чому? Бо вміє з усього потягти. Саме – вміє. І не криється з тим. Навпаки: весело сміючися, оповідає, як він зручно витяг зайвий таляр у гуцула. Оце останніми часами оповідав, як прийшов до нього багатий ґазда «токмитиси» за похорон батька.
– Хоче, аби все було «йкнайліпше». Ну й я правлю з нього все якнайліпше… І вже, здається, все. Тільки дивлюся – мнеться щось мій гуцул, чогось йому ще бракує. По-мнявся, помнявся і каже:
«Єгомостику. А йк під парасолем?»
Я одразу, признатися, й не зрозумів. Але шибнув думкою туди, шибнув сюди – ага!.. Вже знаю! Наморщив-єм так, знаєш, чоло й говорю недбало: «Що ж… Єк під парасолем – на десятку дорожче».
«Най буде!.. Най буде! – аж зрадів мій ґазда. – Аби лиш під парасолем».
«Добре, – кажу. – Буде тобі й під парасолем».
А ото, видите, на минулому похороні був дощ. Я взяв-єм парасоля з хати й так їхав-єм під парасолем. А гуцул порахував то за якусь особливу параду й не хотів бути