біля пляшок, тримаючи їх із перебільшеною обережністю, ніби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишені й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до ніг. Штурман підніс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого і помалу випив.
– Ви, містере, маєте добрий нюх, щоб нишпорити в темряві за кораблями, – мовив він, ставлячи чарку на стіл.
– Дурниці! Я побачив вас саме на заході сонця.
– Знали, куди дивитися, – мовив Шоу, пильно глянувши на нього.
– Я дивився на захід, де було ще трохи світла, кожна розумна людина так зробила б, – нетерпляче відказав Картер. – Що вам треба від мене?
– Так, ви здатні плести язиком…
– Ніколи не стрічав такого чоловіка, – мовив недбало Картер. – Вам, здається, якийсь клопіт засів до голови?
– Я не люблю човнів, що крадькома підходять до корабля, особливо, коли мені доручено вахту на палубі. Я маю добрі очі, не гірші, ніж у наших портових моряків, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами й іншими чортячими вигадками. Подумаєш, цяця! Яхтовий офіцер! Ці моря, мабуть, напхом набиті такими яхтсменами. Я вважаю, що ви підло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своєму стариганові, що нічого не видно; так воно й було насправді. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захід сонця й різні там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хіба ж це пристойно?
– Я мав підстави, обмотуючи весла, бо хотів проскочити повз затоку, де стояло на приколі якесь тубільне судно. То була тільки звичайна обережність малого, неозброєного човна. Я вас добре бачив і зовсім не мав наміру лякати. Слово честі!
– Я хотів би, щоб ви потрапили кудись інше, – сказав Шоу. – Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.
Він швидко вийшов із каюти, а скоро потому Лінгард зійшов униз і знову сів до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рішуче.
– Зараз почнеться вітер, – промовив він.
– Тоді, сер, – сказав встаючи Картер, – верніть мені цього листа, і я поїду, як тут кажуть, нишпорити за іншим кораблем. Сподіваюся, що ви повідомите про нас там, де ви будете!
– Я їду до яхти, а листа збережу, – рішуче сказав Лінгард. – Я вже точно уявляю собі, де вона, і мушу їхати визволяти тих людей. Вам, містере Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Мені теж пощастило, – додав він, знизивши голос.
– Та-ак, – протяг Картер. – Чималу торбу грошей дістанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не дуже-то допоможете їй. Краще я зостануся тут, щоб повідомити якусь канонірку…
– Ви мусите повернутися зі мною на своє судно! – рішуче сказав Лінгард. – Киньте думати про канонірку.
– Тоді я не виконаю наказ, – доводив Картер. – Адже мені веліли сповістити звичайний або військовий корабель. Розумієте? Я не боюся швендяти кілька днів у широкому морі. Накажіть, капітане, налити в моє барило свіжої води, і я поїду.
– Дурниці! – гаркнув Лінгард. – Ви поїдете зі