веселої, симпатичної вдачі», за словами керівника другої капели бандуристів Василя Ємця, де він був кобзарем, Михайлом Телігою. Михайло з друзями і залучили Олену до українського культурного життя.
Михайло був знатного козацького роду (його батько був отаманом станиці в Охтирці), ріс, уколисаний народними піснями і звичаями. Він вчився на кобзаря в українського бандуриста, актора, режисера, в майбутньому одного із засновників українського кіно Дмитра Байди-Суховія, а згодом вступив до заснованої на Кубані Першої школи бандуристів Василя Ємця, і став її солістом. Одночасно опановував і удосконалював українську мову.
Зберігся унікальний документ – спогади студентів Української господарської академії у Подєбрадах. Майже всі студенти були учасниками національно-визвольних змагань, і кожен з них описав якийсь з епізодів із свого недавнього минулого. Михайло згадував свої юнацькі роки в ессе «Як я став українцем»:
Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів-лицарів, а обернулись на якусь купу сміття, стали ганебною зброєю в руках московських посіпак…. Хоч мені було 15 років, я добре розбирався в ситуації національних питань тодішньої Російської імперії. Я почав гуртувати коло себе товариство. Почав читати їм українські книжки. Як умів, викликав у них любов до нашої мови, звичаїв. І треба сказати правду, що це було не тяжко робити. Усі мої товариші були козацькі діти і до них дуже легко було промовляти, треба було тільки їм нагадати, що ми – нащадки тих, які своїми грудьми обстоювали права українського народу впродовж довгих віків, як у тієї козацької дитини враз заговорила його козацька кров. А вже коли я грав думи, то було зовсім легко викликати, здавалося б, у самій зачерствілій душі відгомін на ту думу-плач. Отак я став свідомим і, нарешті, активним українцем… Я вже палав помстою до всіх і до всього, що як-небудь спричинялося до гноблення українського народу. Моя дитяча уява будувала плани визволення України з-під Московщини…
А ось він уже бере участь в українській маніфестації у революційному Катеринодарі. У серпні 1918 року сімнадцятирічний юнак покинув Кубань і подався туди, де, як він казав, «кувалась велика українська державність». Разом з Кобзарським хором Михайло виступав у Києві. Спочатку в театрі Бергоньє (нині театр імені Лесі Українки. – Прим. авт.), де виконував «Козацький похід», «Про Морозенка», «Та літав орел», «Гей, на горі та й женці жнуть», «Ми – гайдамаки»… Публіка, а серед них – вояки армії УНР, аплодувала стоячи. Потім були тріумфальні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, у Молодому театрі Леся Курбаса.
Михайло Теліга залишив Київ разом з українським військом. З’ясувалось, що «людина веселої вдачі», як назвав його Василь Ємець, у 1919–1920 роках поринув у вир національно-визвольної боротьби. Був сотником армії УНР, подейкують, один час – навіть ад’ютантом Симона Петлюри. Інтернований у польському місті Каліш, брав активну участь в українському культурному житті – створив етнографічний ансамбль і викладав гру та майстрування