(22) січня 1918 року. Саме її частіше вказують в історичній літературі.
Питання про остаточний розрив державних зв’язків із Росією актуалізувалося на початку 1918 року. Основною причиною стало розгортання збройного конфлікту між УНР і більшовиками. Справді, як далі можна було залишатися у складі держави, яка вже більше місяця здійснювала проти України збройну агресію?
Хоча на початку січня 1918 року ще здійснювалися спроби порозуміння між Києвом і Петроградом, але найбільше вони нагадували спробу Петрограда потягнути час і продемонструвати свої «миролюбні наміри». Скажімо, 3 січня більшовицький Раднарком надіслав пропозицію розпочати переговори у Вітебську або Смоленську. Проте як неодмінну умову більшовики висували розрив будь-яких контактів між УНР і Військом Донським, яке на чолі зі своїм Отаманом Олексієм Каледіним чинило збройний опір «більшовизації». У відповідь 6 січня Генеральний Секретаріат УНР надіслав до Петрограда ноту за підписами В. Винниченка і О. Шульгина з вимогою негайно припинити наступ більшовицьких військ в Україну і не втручатися у внутрішню й зовнішню політику УНР. Ця нота залишилася без відповіді.
Крім того, на часі було питання про укладення миру між Українською Народною Республікою і Центральними державами та вихід із Першої світової війни. Німецькі дипломати акцентували на обов’язковій умові для підписання мирного договору – проголошенні повної незалежності УНР. Адже учасники Четверного союзу, як суверенні держави, могли підписати мирний договір тільки з такою ж суверенною державою, а не з автономною частиною неіснуючої (!) федеративної демократичної Російської республіки. Український уряд відчував, що без цієї угоди та без подальшої підтримки Центральних держав дати відсіч більшовицькій агресії не вдасться. На думку політика Дмитра Дорошенка, «самостійність… явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». Хоча він і визнавав, що більшовицьке вторгнення призвело до зростання самостійницьких настроїв серед української громадськості, зокрема військових.
Четвертий Універсал Української Центральної Ради про незалежність (в термінології того часу – самостійність) УНР ухвалили близько 1-ї години ночі 25 січня 1918 року, на засіданні Малої Ради в будинку Української Центральної Ради по вулиці Великій Володимирській, 57.
Однак датували Універсал 22-м січня з тієї причини, що саме того дня мали розпочати роботу Українські Установчі збори. Проте через обставини воєнного часу вибори до них відбулися лише в неокупованих більшовиками районах, і з 301 депутата вдалося обрати тільки 171. У призначений час збори не розпочали роботу. Тому керівники Центральної Ради взяли на себе відповідальність за один із найбільш доленосних кроків в історії країни.
Засідання Малої Ради тривало понад дві доби –