да… але… Ти от що… Передаси комусь граблі й підеш до двору… Там панич передадуть тобою квитки… Бо мені сьогодні на залізничний двірець треба…
Дівчина подивилась на нього з погордою і з насмішкою й мовчки пішла назад.
– Còz to? – здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміло на Ґудзика.
– Не хоче, хлопка! – злісно кинув Ґудзик і рушив далі. «Панич Янек» ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше почав показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як корів на базарі.
– Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, – підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на «Янека». Гарненьке її личко було витерте від пороху й приваблювало здоровим і свіжим рум’янцем.
– Граблі? – спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.
– А ця піде? – спитав він по-польськи у Ґудзика.
– Піде, піде, proszę раnа… З тобою там хто одгортає?
– Федоська, Калина Гласенкова…
– Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір…
– Зараз?
– Авжеж!
– Чого?
– Там панич дадуть тобі квитки…
Хима зам’ялась.
– Ну?
– Не хочу…
– Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого…
– Я до двору не піду! – твердо промовила Хима й повернулася йти.
– Як не підеш? – скрикнув Ґудзик.
– Хіба я такий страшний? – перебив його Ян, холодно усміхаючись до Хими. – Я не кусаюсь…
Хима кинула на нього поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулась до Ґудзика:
– Ну да, щоб вигадали що-небудь…
– Дурна! Ніхто нічого не вигадає…
– Еге, не вигадає… Ось і тепер усі дивляться сюди…
– Та хай дивляться. Може, повилазить, а панич дадуть тобі заразом і виплату за той тиждень… Тобі ж грошей треба?
– Атож…
– Ну, от… Proszę раnа, їй за тиждень руб вісімдесят.
Янек хитнув головою, глянув іще раз на Химу й рушив до велосипеда.
– Вона піде, proszę pana, тільки так, одказується… піде…
Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда і, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задріботів ступирями. Ґудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видно, часом, «модиски» й тихо пішов назад.
– Ху! От нема чогось модиски! – крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Ґудзика, що проходив біля нього. – Пошила б мені пальчатки… А я б їй зуби вставив із оцих вилок… Однак ріжки випадають!..
У модиски кінські зуби,
На модисці гарні шуби,
Гей, модиска моя, розлюбезная моя!
– на весь голос узяв він, і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».
Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але прикусивши губи, пройшов трохи й зараз же гукнув.
– Химо!