розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.
Чоловік із суворими темними очима, що ніс на плечах оберемок старих пальт.
ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловік, рухи повільні, вайлуваті, чорно-білий картатий одяг пом’ятий, вільно звисає; поспішаючи в двері праворуч, що ведуть до великої кімнати, плескає в долоні). Феліцо! Феліцо! (Жодної миті не чекаючи, що до нього хтось відгукнеться, біжить до середніх дверей і відчиняє їх.) Феліцо!
ФЕЛІЦА С. (з’являється в лівих дверях, спиняється на порозі; це сорокарічна жінка в кухонному фартусі). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останній час. Чого тобі?
ЛЕОПОЛЬД (різко обертається й, покусуючи губи, зупиняється). Нарешті! Ходи сюди! (Рушає до канапи.)
ФЕЛІЦА (стоїть на місці). Та вже ж! Чого ти хочеш? Мені ж треба на кухню.
ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапі). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобі щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!
ФЕЛІЦА (неквапно ступає до Леопольда, підтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маєш мене за дурепу, то я розгніваюсь, і то серйозно. (Спиняється перед ним.)
ЛЕОПОЛЬД. Та сідай же!
ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?
ЛЕОПОЛЬД. Тоді я не зможу тобі цього сказати. Мені треба, щоб ти була поруч.
ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.
21 серпня. Сьогодні одержав книжку К’єркегора «Книга судді». Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до батька такого листа – відішлю його, якщо матиму силу, завтра:
«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, – це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце – а тільки воно й мало їх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.
Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я – ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в щонайтяжчому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої дочки, цілком довів мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маєтності в мене нема – літературними заробітками. На це я можу тільки дати жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я швидше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.
А