дня забився в тривожному сні й, абсолютно упевнений, що в карцері він сам один, почав розмірковувати вголос: «Я ж бачив його після параду й дав ту записку… Чого ж не отримав жодного натяку на те, що він зрозумів? Що прочитав мою цидулку з тим зізнанням? Чи він соромиться мене? Мій Микола… Але то пусте, пусте… Він у мене сильний – уже… А як там Олексій? Чому я доки був поруч, так мало приділяв йому уваги?»
Розділ другий
Юний поет
Хвильовий – це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу й тим дуже небезпечне.
Навесні траурного п’ятдесят третього сину майора Міністерства державної безпеки УРСР Олексію саме виповнилося вісімнадцять. Торік він закінчив школу, але так і не поступив на юридичний – стопами батька, бо не добрав балів. І цьому Олексій неприховано тішився. Бо юридичний навіював на нього таку нудьгу, що навіть батькові було зрозуміло, що то зовсім не те, до чого прагнув парубок.
Батько, щоправда, паніки не зчиняв з однієї простої, однак дуже вагомої причини – його не було вдома. Колишнього майора МДБ Геннадія Петровича тоді вже відправили по етапу до Горлагу[7] за примарним звинуваченням у недонесенні про зраду, що готується[8]. Дивина та й годі. Тоді, по смерті Сталіна, саме оголосили всенародну амністію, а його, держбезпеківця, все одно відправили до Норильська. І таке буває…
Мати Олексія плакала, але якось так тихо (під ніжною опікою сусіда). Слава Богу, не голосила. Син і сам сумував, звісно, заспокоюючи молодшого, котрий ревів, але якось так – не дуже…
З батьком обидва хлопці ніколи не ладнали. З ним, майором колишнього міністерства МДБ, котре якраз на початку п’ятдесят третього розформували, ніхто не ладнав. Друзів у нього не було, тільки такі собі дружки по службі. Дружину він не кохав, хоча регулярно злигався з нею, так само, як і з більшістю жінок, котрих надибував на своєму життєвому шляху. І тільки один товариш якось, було, замайорів у нього на горизонті, такий собі Ґадзь (а справжнім іменем його він не встиг поцікавитися), і той виявився зрадником і ворогом Радянського Союзу. Та ще й майора за собою потягнув у темні води історії… То таке…
Старший його, Олексій, не можна сказати, щоб і з собою ладнав достатньою мірою. Одним словом, звичайний юнак, котрий ще вчора вважався підлітком. І ніяк йому вже не встигнути осягнути, що він виріс. Що він дорослий. Бо батька немає, натомість стільки суперечностей всередині. Але то таке. І таке буває…
Олексій мав хвилястий чуб непокірного білявого волосся і впертий погляд, ніби він комусь апріорі заперечував, навіть не цікавлячись про можливий антагонізм поглядів. Він і досі носив уже досить подерту футболку київської молодіжної команди «Динамо», хоча давно кинув футбол. А ось про свої уподобання, навпаки, вигляд його ніяк не натякав.
Олексій пристрастився