то для Фрейда потрібно так розкладати на часточки весь свій життєвий шлях. Малесенькі гештальти життя, що набули значення елементів підсвідомості. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексій десь усередині був упередженим націоналістом, однак, звісно, приховував це. І саме цей його поклик до «українського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливості й примітивності того всього фольклору, став поштовхом до творчості. Ну і ще мама. Вона потай писала українські вірші… Хоча мама Наталя не дуже ним опікувалась, як і своїм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як ніяк. А в батька, дякувати Богові, руки до нього не доходили. А так би він із нього вибив оці літераторські дурощі.
Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розі вулиць Леніна та Михайла Коцюбинського[10]. Батько його тоді ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному відрядженні. А самому Олексію тоді було всього п’ятнадцять. Нормальний вік, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потім затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усміхнений дядько у вишиванці, що випурхнув із тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмішкою до вух.
Олексію в тому трохи лисому дядькові все імпонувало: і та вишиванка (хлопець саме мав напередодні розмову зі своїм сусідом – Рачадою, котрий переконував, що все оте українське заразом із мовою – тільки дозволяють, і варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяє чимдуж), і та нескорена й непохитна усмішка, немов наперекір, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять і він самий був такий – затятий).
Олексій того не знав, що то був голова Спілки письменників України – Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рік до того, в сорок дев’ятому, отримав Сталінську премію за «Італійські враження». І тоді, можливо, Олексієва підсвідомість також би хмикнула та проказала «лубочність», і юнак би просто пройшов повз.
Однак він тоді лишень кліпнув пару разів і, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ після футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.
З них несподівано вийшов двірник із мітлою, грюкнувши ними так, що їхні скельця затремтіли й ледь не тріснули. Олексій тоді наважився:
– А скажіть, – запитав, – що це за будинок?
«А тобі чого? – мав би презирливо відрізати двірник, й історія на цьому б закінчилася, так і не почавшись. Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двірника як раз сталося свято. Йому виписали, нарешті, невеличку, але все ж яку-не-яку премію за особистою протекцією Бажана, котрий був запанібрата з усіма урядовцями-комуністами, і тому життєва позиція двірника наразі була значно-значущо підвищено кращою, ніж учора, приміром, коли він не мав на що купити горілки. І тому юнакові відповів він ось що:
– То будинок