написали хоч одно слово. А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому,
Бо москалі чужі люди,
Тяжко з ними жити;
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському. Коли напишеш письмо, то проси Івана Станіславича Димовського, щоб послав до мене, бо він знає, де я живу. Оставайся здоров – лягаю спать, уже північ, може, во сні й тебе побачу.
Добраніч.
Твій рідний брат
Тарас Шевченко.
Ще, письмо, которе найдеш у моєму письмі запечатане, оддай Івану Станіславичу Димовському і поклонись йому од мене та попроси, щоб і він написав до мене що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, оставайся здоров.
Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму.
1839, ноября 15-дня.
С.-Петербург.
1840
3. Т. Г. Шевченка ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА
2 березня 1840. С.-Петербург
Санкт-Петербург. Марта 2 – 1840.
Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тілько получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають, – а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському – ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну, та й за те спасибі, а тепер ще ось що. Просиш грошей більш-менш – чи багато тобі їх треба? Ну, та гроші така річ, що хоч і сто рублів, то не пошкодить, а поки їх у мене не трапилось – то возьми поки що 50 руб[лів] асигнацій, а коли треба буде ще, то напиши. Та знай, що мені гріх позичать братам гроші – коли трапляться, то так дам, а коли ні [?], то вибачайте.
Що-то як маляр, то вже скрізь понамальовує всякої всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать – задумую[сь] іноді, не тобі кажучи.
Поцілуй старого діда Івана за мене і поклонись всій рідні нашій, яка єсть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай і бідній Ярині – а малярові поганому скажи, коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому і не снилось. Кланяйся сестрі Катерині і Антонові, братові Йосипові і всім, хто мене не забув. Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час, та навряд, треба перш добре вивчиться малювать.
Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме – та тілько не по-московському, а [то] і читать не буду. – Кланяйся йому.
Оставайся здоров.
Твій брат Тарас Шевченко.
Як тілько получиш моє письмо, зараз пиши до мене – та поклонися